Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Поранений вовк уже третю добу залишався біля замерзлого лісового озера й майже не змінював положення. Він сидів біля старої ополонки, заметеної снігом, і не підпускав нікого до однієї й тієї самої ділянки льоду. Здалеку здавалося, що звір просто збожеволів від голоду чи болю. Передня лапа в нього кровила, на боці виділявся давній рубець, а сам він був надто виснажений, щоб марнувати сили на безглузде чергування. Тож перші мисливці вирішили: під снігом або під крижаною кіркою лежить здобич, яку хижак не хоче віддавати.

Озеро було далеко від житла й доріг, серед густого північного лісу. Влітку сюди інколи діставалися рибалки, але взимку цей бік майже повністю порожнів. Берег зливався з білою поверхнею льоду, стежки зникали, а вітер за ніч стирав навіть свіжі сліди. Місце вважали небезпечним не через легенди, а через глухомань і непередбачуваний лід. Тут можна було пройти повз промоїну, не помітивши її під рівним настом. У такі дні ліс здавався нерухомим, але саме ця нерухомість і насторожувала. Навколо не було ні хат, ні вогнів, ні людських голосів, і тому все, що вибивалося зі звичної лісової тиші, здавалося особливо значущим. Будь-який звук розносився далеко, а будь-яка темна пляма на білому тлі одразу притягувала погляд.

Коли лісники вперше побачили сірого хижака, він не полював, не йшов у хащу й не намагався сховатися. Він дивився вниз, ніби вслухався в озеро, а інколи піднімав морду й довго водив носом за вітром. Мороз уночі опускався нижче тридцяти градусів, та вовк терпів холод, біль і сніг. Шерсть на плечах змерзалася, подих лягав білими хмарками біля самої морди, але він не змінював обраного місця навіть на мить. Спершу це ще можна було пояснити звіриною впертістю. Та наступного дня він був майже там само, а ще за добу — знову біля тієї ж ополонки. Він чекав із такою наполегливістю, ніби під кригою мало щось змінитися, і ніхто з людей поки не знав, що темна глибина вже зберігає чужу біду…