Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався
Остап Миронович оселився в сина з невісткою майже рік тому, але з кожним місяцем дедалі сильніше ловив себе на думці, що він у них не живе, а займає чуже місце. Ніби ніхто його не дорікав, ніхто не говорив зайвого, за стіл сідали разом, зверталися шанобливо, питали про самопочуття. Тільки син із дружиною поверталися пізно, а у вихідні теж дедалі частіше кудись зникали: то робота раптом знаходилася, то справи, то зустріч із приятелями.
Старий розумів це по-своєму. Не хочуть, значить, зайвий раз додому йти. Втомилися від нього, від його повільної ходи, від його ліків, від його вічних зітхань. На людях, звісно, тримаються пристойно, та хіба проведеш літню людину? Остап Миронович усе бачив, усе складав у голові й дедалі більше похмурнів.
Особливо після розмов із сусідкою з першого поверху, тіткою Галиною. Вона часто підстерігала його біля під’їзду або визирала з вікна, ніби навмисне чекала. Розповідала, що діти вивезли її з рідного дому, спочатку обіцяли турботу, а потім продали господарство — і дороги назад не лишилося. Тепер, скаржилася вона, щодня їй дають зрозуміти, що вона в квартирі чужа: не там сіла, не туди чашку поставила, не так двері зачинила. «Старим краще у себе доживати», — зітхала вона так переконливо, що в Остапа Мироновича хололо всередині.
Сина свого він любив. І невістку поважав: добра, моторна, ніколи не підвищить голосу. Та що більше він слухав Галину, то частіше здавалося, ніби й у його родині щось вирішують у нього за спиною. Може, просто соромляться сказати прямо. Сам він нізащо не поліз би в чуже життя, не став би тіснити молоду сім’ю. Так обставини склалися.
До біди Остап Миронович жив у селі. Там він був сам собі господар: вставав із першими півнями, виходив у город, перевіряв грядки, підрізав, поливав, підв’язував. Зайві овочі возив продавати на ринок. Син із невісткою приїздили охоче, онука в дитинстві взагалі не хотіла їхати, бігала між яблунями й просила діда показати, де найсолодша морква. Дім був старий, батьківський, але рідний до кожної тріщинки…
