Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

На третю ніч після похорону вовчиця знову вийшла до старого кладовища. Вона рухалася низько, майже стелилася по мокрій траві, а біля свіжої могили одразу впала грудьми в розм’яту глину й заходилася рвати її передніми лапами. Не біля сусідніх хрестів, не там, де огорожа давно перекосилася від коріння, не біля лісової стежки, куди звіра міг би привести випадковий запах. Вона прийшла рівно до того горбка, де ще не осіли вінки, де земля темніла важкою сирістю, а на дерев’яному хресті висіла хустка, набрякла від нічного туману.

Данило помітив її ще від самої хвіртки. Спершу силует у темряві здався йому дворовим псом: сіра спина, запалі боки, опущена морда, різкі удари лап. Та звір підвів голову — і в косій смузі ліхтаря спалахнули жовті очі. У них не було ні сказу, ні простого переляку. Було інше — вперте, важке, майже відчайдушне.

Вона не копала середину горба, як зробив би звір, приваблений падлом. Не тягла зубами жалобні стрічки, не нишпорила по вінках, не металася навколо могили в пошуках зручного місця. Вовчиця била в один і той самий край, ближче до старої модрини. Кілька разів вона різко завмирала, притискала вухо до землі й слухала так напружено, ніби під нею хтось подавав знак. Потім знову починала рити. На передніх лапах шерсть була здерта до темних плям, у глині лишалися криваві розводи.

Данило стояв нерухомо. Лють піднімалася в ньому повільно, важко, ніби зсередини наливали гарячий свинець. У цій землі лежала його мати. Три дні тому її опустили сюди, на самий край кладовища — туди, куди вона сама просила. Не біля церкви, не серед старих родинних огорож, а біля лісу, під модриною, звідки видно було чорну смугу дерев і блідий просвіт над болотом.

Тоді Данило вважав це місце поганим. Надто близько до звіриних стежок, надто сиро, надто відкрито вітрові. Він хотів сперечатися, переконувати, переносити розмову на потім, але мати тільки втомлено всміхнулася й сказала, що там вітер звучить інакше, а вона чула його все життя. Після цих слів сперечатися стало неможливо. Тепер той самий край могили рвала вовчиця, і кожен удар її лапи відгукувався йому під ребрами.

Держак лопати він стис так, що стара скалка вп’ялася в долоню. Рушницю теж узяв із дому, але лишив біля хвіртки, притуливши до перекошеного штахетника. Згодом він і сам не зміг би до пуття пояснити чому. Може, тому, що йти до материнської могили зі зброєю здавалося чимось брудним. Може, тому, що всередині ще жевріла дивна певність: вовк не стане приходити до свіжої людської землі просто заради мертвого тіла. А може, тому, що за ці дві ночі його вже встигли нагодувати такими оповідками, що чужим словам він перестав вірити.

Першої ночі вовчицю побачив кладовищенський сторож Панасович. Зранку він прийшов до контори лісової служби — блідий, злий, із тремтячими руками — і розповів лісникові, що вночі біля нової могили хтось гарчав і розгрібав землю. Другої ночі сіру тінь помітила Орися з крайньої хати. Вона довго хрестилася біля хвіртки й шепотіла, що це лиха прикмета, а звіра треба вбити до світанку, поки біда не розповзлася по селищу.

До обіду вже майже всі знали, що вовчиця ходить саме до могили Ганни Петрівни. Одні запевняли, ніби звір чує смерть краще за людину. Інші казали, що в лісі стало голодно. Треті згадували, що біля самої кромки кладовища ховати не можна. Данило слухав це мовчки. Вдень він приходив сюди сам, обходив горб, присідав, вдивлявся в землю й бачив не розриту могилу, а неглибокі подряпини збоку — ніби хтось відчайдушно намагався дістатися не до покійниці, а до чогось під краєм.

Найдужче дивували сліди. Вони йшли лише з одного боку. Вовчиця не кружляла, не обнюхувала весь горб, не пробувала землю в різних місцях. Вона знала точку. І ця впевненість дратувала його більше за саме копання.

Тепер, побачивши звіра втретє, він уже не міг просто чекати ранку. Він ступив зі стежки на мокру траву й хрипко крикнув:

— Геть!

Вовчиця сіпнула головою. Світло ліхтаря вдарило їй просто в очі. Вона не вишкірилася й не кинулася в бік лісу. Лише відступила на кілька кроків, важко переставляючи лапи, а потім знову повернулася до землі. Данило відчув, як холод пробіг уздовж хребта. Звір не боявся його так, як мав би боятися…