Старший син повернувся додому через десять років. Сюрприз в інвалідному візку, що зруйнував його спокійне життя

— раптом спитала дівчинка. Не в матері, а в нього. Олексій розгубився.

«Ні. Я побуду трохи». «Усі так кажуть, — сказала Соня рівно. — Побуду, а потім усе одно їдуть».

Вона розвернула візок і покотила назад. Тарілку з їжею мати віднесла їй сама. Того вечора Олексій довго не міг заснути.

Лежав на старому ліжку у своїй колишній кімнаті й дивився в стелю. Думав про дівчинку. Про її очі.

Світло-сірі, з темним обідком. Він бачив ці очі щоранку в дзеркалі. Казав собі, що це просто збіг.

Діти бувають схожі на родичів: племінниці на дядьків, онучки на дідусів. Але мати народила її в сорок дев’ять років, у глухому селі. Від кого?

Цього запитання Олексій ніколи не ставив за всі вісім років. Жодного разу. І тепер, лежачи в темряві старої кімнати, він спитав себе: «Чому?».

Відповідь була незручною, бо він просто не хотів знати. Бо знання вимагало участі, а участь — присутності. А присутність означала повернутися і подивитися в очі всьому, що залишив.

За стіною мати щось говорила Соні. Тихо, заколисливо. Олексій не розбирав слів, чув тільки ритм.

Уранці він вийшов на подвір’я раніше за всіх. Оглянув покрівлю: кілька листів шиферу зсунулися. Паркан з боку городу завалився майже повністю.

Хвіртка висіла на одній завісі. Ґанок рипів і прогинався під ногою. Він знайшов у сараї інструменти: молоток із тріснутою ручкою, коробку іржавих цвяхів, скобу.

Небагато, але на щось вистачить. Працював мовчки. Небо було біле.

Ні сонця, ні хмар — просто біле, як вицвілий папір. Село прокидалося повільно. Іноді десь грюкали двері, іноді було чути кашель старого з сусіднього двору.

За годину почув звук. Соня сиділа у візку біля відчинених дверей. Мати вивезла її на поріг, закутавши в ковдру.

Дівчинка мовчки спостерігала за ним, поклавши планшет на коліна. Але сам планшет був відкладений убік. Олексій кивнув їй.

Вона кивнула у відповідь. Серйозно. Як доросла людина, яка ще не вирішила, чи варто витрачати усмішку.

— Ти вмієш лагодити? — спитала вона.

— Трохи. У мегаполісі я працюю на будівництві.

— Будуєш будинки?

— Будую. І лагоджу теж.

Соня подивилася на завалений кут паркану.

— Там теж треба.

— Знаю. Зараз це дороблю і піду туди.

Вона помовчала.

— Добре, — сказала нарешті. Наче дала дозвіл.

Олексій працював, а Соня дивилася. Це був перший раз за два дні, коли між ними не було стіни. На третій день Олексій зустрів Василя Петровича, сусіда через дім.

Йому було під сімдесят, і, казали, він пам’ятав батька Олексія ще молодим. Старий сидів на лавці біля дороги в куфайці й валянках, попри листопад, і дивився кудись у бік поля. — Вісім років, — сказав він замість привітання, коли Олексій привітався.

— Так, Василю Петровичу. Дід подивився на нього, примружившись. Так дивляться старі, в яких майже все притупилося, але не погляд.

— Дівчинку бачив?

— Бачив.

— Хороша дівчинка, розумна.

Дід помовчав.

— На тебе схожа.

Олексій зупинився.

— Чому на мене?