Я готувалася до найгіршої ночі у своєму житті. Деталь у руках мого дивного чоловіка, яка змусила мене заніміти

Я дізналася, що мене продають, у середу ввечері. Стояла в коридорі й чула крізь тонкі двері, як Галина Степанівна каже мамі: «Дівчина розумна, впорається». Мама мовчала.

Це мовчання я знаю з дитинства. Воно означає, що рішення вже ухвалене. Я не зайшла одразу, постояла.

Зняла куртку, повісила на гачок. Перевзулася в хатні капці, роблячи все дуже повільно. Бо щойно я ввійду, почнеться щось таке, після чого вже не вийдеш колишньою.

Але спершу розповім про ранок того самого дня. Зрозуміти, чому я зрештою сказала «так», можна лише якщо знати, яким було моє «до». Будильники я вимкнула раніше, ніж вони задзвонили.

У цьому й був увесь сенс — не дати їм розбудити інших. Час — 5:30 ранку. Узимку в цю пору темно так, ніби ніч і не думала закінчуватися.

Я встала, навпомацки знайшла одяг на спинці стільця. Той самий порядок щоранку, щоб не шарудіти в темряві. Потім тихо вийшла в коридор.

Ванна в нас одна на вісьмох. Я заходжу першою, бо першою йду з дому. Відкриваю кран — тече тільки холодна вода.

Гарячу відключили за борги ще в листопаді. Відтоді минуло вже три тижні, і ніхто не каже вголос, коли ми за неї заплатимо. Бо всі й так знають відповідь.

Умиваюся холодною водою, яка давно вже не болить. Просто прокидаєшся відразу, без плавного переходу. Наче хтось різко смикнув рубильник.

У дзеркалі відбиваюся я: темне волосся, зелені очі, бліда від недосипу. Хтось на роботі якось сказав: «Настю, ти красива». Я тоді не знайшла, що відповісти.

І річ була зовсім не в сором’язливості. Просто такі слова не мають для мене смислового навантаження. Краса — це коли в тебе є час думати про красу.

Кухня — за три кроки від ванної. Холодильник я відчиняю тихо. Так відчиняють щось, від чого не чекають нічого доброго.

Усередині пів пачки макаронів і шматок сиру, твердий по краях. Ще є літр молока, але його не чіпаю, воно для Маші на сніданок. Дістаю хліб і відрізаю два шматки.

— Настю, — чую я й обертаюся. Маша стоїть у дверях кухні. Їй сім років, вона в байковій піжамі із зайцями.

Волосся в неї скуйовджене, а очі не розплющуються до кінця. У руках вона стискає плюшевого ведмедика без одного ока. «Я їсти хочу», — каже сестра.

«Знаю, зараз», — відповідаю я й роблю їй бутерброд із сиром. Наливаю молоко й саджаю дівчинку на стілець. Вона ще не зовсім прокинулася.

Сидить і повільно кліпає, наче ситий кіт. Я дивлюся на неї й думаю, що в неї мамині вуха й татів ніс. І що цього року їй іти в перший клас.

Нормальний шкільний рюкзак коштує півтори тисячі умовних одиниць. А в нас зараз немає таких грошей на рюкзак. Сама я не снідаю, бо просто ніколи.

«До вечора», — кажу їй на прощання. Вона киває мені з набитим ротом. На роботу я йду пішки до зупинки, потім їду автобусом, потім ще п’ять хвилин пішки.

Моя робота — це продуктовий магазин на розі. Зміна триває з шостої ранку до шостої вечора. Дванадцять годин за касою або на викладці товару — залежно від того, хто сьогодні не вийшов.

Платять небагато, зате стабільно. І ця стабільність важливіша за розмір зарплати. Дорогою я постійно думаю.

Це вже звичка, від якої нікуди не дінешся. Голова працює сама по собі, поки ноги йдуть. Три роки тому я вступала до медичного університету.

Не пройшла, двох балів не вистачило. Мама тоді плакала на кухні, думаючи, що я не чую. Батько сказав: «Нічого, доню, вступиш наступного року».

Сказав це й сам повірив. Я тоді теж майже в це повірила. Написала «наступний рік» на листку й приліпила на дзеркало у ванній.

Але наступного року для навчання не було….