Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

Богдан раптом підвівся зі свого місця, підійшов до Лариси Михайлівни й, на її подив, опустився на одне коліно біля її стільця, узяв її руку у свою долоню — жест, який мав майже театральний вигляд, але у його виконанні здавався цілком щирим.

— Ларисо Михайлівно, — сказав він, дивлячись їй просто в очі, — я хочу, щоб ви знали: що б не робила моя мати, я на вашому боці й на боці Оксани, цілковито й беззастережно. Я вже сказав їй сьогодні, що, якщо вона продовжить ці спроби, я взагалі перестану з нею спілкуватися, попри те що вона моя мати. Сім’я, яку я обираю зараз, — це Оксана. І, якщо дозволите, ви також, бо ви стали для мене прикладом того, якою має бути сильна й гідна людина.

Лариса Михайлівна відчула, як до горла підкочується клубок — не від жалю до себе, а від несподіваної, глибокої вдячності за ці слова, промовлені молодим чоловіком, якого вона знала не так уже й довго, але який зараз виявив більше порядності й мужності, ніж багато дорослих людей, що роками жили з нею пліч-о-пліч.

— Дякую тобі, Богдане, — тихо сказала вона, стискаючи його руку у відповідь. — Ти хороша людина, і я рада, що моя донька вибрала саме тебе. Підводься, не треба ставати переді мною навколішки. Краще сідаймо й разом подумаємо, як бути далі, спокійно й по-діловому, без зайвих емоцій.

Богдан підвівся, повернувся на своє місце, і наступну годину вони втрьох обговорювали подальші кроки: як делікатніше поговорити з Галиною Степанівною, зайвий раз її не налякавши, як зв’язатися з її племінником, чи варто вже зараз іти до поліції, чи почекати на розвиток подій, як Богданові надалі спілкуватися з матір’ю.

Розмова була важкою, але конструктивною, і наприкінці вечора Лариса Михайлівна, хоч і емоційно виснажена, відчувала деяке полегшення. Бо тепер принаймні всі карти було розкрито, усі справжні наміри Світлани Ігорівни стали відомі, й можна було діяти усвідомлено, а не наосліп реагувати на чергові провокації.

Повертаючись додому пізно ввечері на таксі, Лариса Михайлівна дивилася у вікно на нічне місто й думала про те, як химерно іноді складається життя. Вона готувалася захищати власну квартиру від зазіхань жадібної свахи, а виявилося, що під загрозою перебуває набагато безпорадніша й уразливіша людина. Стара самотня жінка, яка навіть не підозрювала, що її долю вже обговорювали за її спиною як вигідну оборудку.

Удома вона насамперед дістала телефон і написала повідомлення в сімейний чат із донькою, занотувавши собі головний пункт на ранок: якомога раніше навідати Галину Степанівну, обережно поговорити з нею, довідатися про її самопочуття, а водночас знайти контакти її племінника, про якого сусідка іноді згадувала в нечастих розмовах біля під’їзду.

Лягаючи спати тієї ночі, Лариса Михайлівна довго не могла заснути, прокручуючи в голові все прочитане листування, уявляючи, що могло б статися з нещасною Галиною Степанівною, якби не щасливий збіг обставин. Якби Богдан випадково не побачив цієї пошти, якби не розповів правду замість того, щоб промовчати заради спокою в сім’ї.

Вона розуміла: попереду на неї чекав не просто конфлікт із неприємною родичкою, а значно серйозніша й відповідальніша місія — захистити не лише себе, а й ту, яка сама вже не могла захиститися.

Уранці, ледве дочекавшись слушної години, Лариса Михайлівна вийшла на свій сходовий майданчик і підійшла до сусідніх дверей, за якими жила Галина Степанівна. Двері їй відчинила сама сусідка. Маленька, худенька жінка років 75, у старенькому домашньому халаті, з рідким сивим волоссям, зібраним у тонкий пучок.

Побачивши Ларису Михайлівну, вона привітно заусміхалася, хоча в погляді майнуло легке збентеження, ніби вона не відразу згадала, хто стоїть перед нею.

— Ларисонько, заходь, заходь, — нарешті сказала вона, упізнавши сусідку. — Давно не бачилися, ти все бігаєш на свою роботу, а я ось удома сиджу цілими днями, уже нудно.

Лариса Михайлівна пройшла до невеликої, але охайної квартири, озирнулася. Усе було чисто, акуратно, відчувалася дбайлива рука, хоча подекуди виднілися й ознаки певної неуважності господині. На підвіконні стояли відразу три однакові баночки з тими самими ліками, ніби жінка забувала, що вже їх купувала, а на холодильнику висів аркуш із великими нагадуваннями: «Вимкнути плиту. Закрити воду. Зателефонувати Кирилові»…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇