Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

— Ларисо Михайлівно, я поговорив із матір’ю сьогодні ввечері прямо, показав їй, що бачив це листування. Спочатку вона намагалася все заперечувати, казала, що це лише теоретичне обговорення варіантів, що вона ніколи не довела б справу до кінця. Але потім, коли я став наполягати, зізналася, що справді всерйоз розглядала цей варіант, бо, цитую, «якщо з одного боку не вдалося домовитися по-доброму, треба шукати інші шляхи забезпечити молоду сім’ю житлом».

— По-доброму… — Лариса Михайлівна гірко всміхнулася. — Тобто публічне приниження матері нареченої на весіллі вона називає спробою домовитися по-доброму.

— Мамо, — втрутилася Оксана, і в її голосі звучала справжня тривога, — а що тепер робити з Галиною Степанівною? Вона ж твоя сусідка, треба якось її попередити, захистити.

Лариса Михайлівна на мить замислилася.

— Галину Степанівну я знаю багато років, ще відтоді, як ми вселилися в цей будинок. Вона справді має слабке здоров’я, пам’ять іноді підводить. Але в неї є рідний племінник, який живе в іншому місті, регулярно її навідує, допомагає у справах. Я завтра ж поговорю з нею, а якщо знадобиться, зв’яжуся з її племінником і розповім про те, що дізналася. Нехай він допоможе організувати їй регулярний догляд і, поки вона може вільно висловлювати свою волю, обговорить із нею оформлення нотаріальної довіреності. А якщо її стан погіршиться, проконсультується з лікарем та юристом щодо законних заходів захисту.

Вона на секунду замовкла, продовжуючи обмірковувати ситуацію, а потім додала вже твердішим голосом:

— Але що стосується безпосередньо твоєї матері, Богдане, це вже зовсім інша розмова. Те, що вона досі робила стосовно мене: натяки, тиск, спроби зареєструвати вас без згоди, наймання рієлтора для оцінки моєї квартири без мого відома — це неприємно, принизливо, але формально поки що не виходить за межі сімейного конфлікту й не дає підстав безпосередньо притягнути її до відповідальності. А от план щодо безпорадної літньої жінки з ознаками когнітивних порушень — це вже зовсім інша історія. Він схожий на підготовку до того, щоб скористатися станом людини заради корисливої вигоди.

Богдан увесь стиснувся, почувши ці слова, і Лариса Михайлівна, помітивши це, трохи пом’якшила тон.

— Богдане, я розумію, що тобі зараз дуже важко чути все це про власну матір. Ти ні в чому не винен, ти сам прийшов і розповів правду, замість того щоб промовчати й покривати її. Це свідчить про тебе як про порядну людину, і я це дуже ціную. Але правда є правда, і від неї нікуди не подітися.

— Ларисо Михайлівно, що ви маєте намір робити? — тихо запитав Богдан, явно побоюючись відповіді.

Лариса Михайлівна на хвилину замислилася, дивлячись на екран ноутбука з відкритим листуванням, потім на стривожені обличчя доньки та зятя й нарешті промовила спокійно, але твердо:

— По-перше, я збережу собі копії цього листування з усіма датами, іменами, подробицями. Це може знадобитися, якщо історія матиме продовження. По-друге, завтра ж поговорю з Галиною Степанівною та її племінником, щоб убезпечити її від будь-яких зазіхань. По-третє, звернуся до юриста, з яким уже консультувалася, щоб дізнатися, чи є законні підстави офіційно припинити подальші спроби твоєї матері втручатися в моє життя і в життя Галини Степанівни. Можливо, варто написати заяву до поліції, щоб цей сигнал був офіційно задокументований на випадок, якщо вона продовжить свої спроби.

— А щодо мене й Оксани? — із явною тривогою в голосі запитав Богдан. — Ви ж не думаєте, що ми якось причетні до цього?

— Я бачу, що ви обоє чесні й порядні.

Лариса Михайлівна з теплотою поглянула на молодих людей.

— Ви самі прийшли до мене із цією інформацією, замість того щоб приховувати її задля збереження позірного спокою в сім’ї. Це багато важить. Проблема не у вас, а у Світлані Ігорівні. І я сподіваюся, ви обоє розумієте: з такими нахилами, як у неї, їй потрібна серйозна розмова, а можливо, і професійна допомога. Бо такі плани щодо безпорадної людини — це вже не просто поганий характер. Це значно серйозніше.

Оксана, яка до цієї миті сиділа мовчки, раптом запитала з болем у голосі:

— Мамо, а як ти гадаєш, вона взагалі здатна зупинитися? Чи це триватиме нескінченно? Сьогодні сусідка, завтра ще хтось.

Лариса Михайлівна тяжко зітхнула, знімаючи окуляри й потираючи стомлені очі.

— Не знаю, донечко. Люди з таким складом характеру, які звикли домагатися свого за будь-яку ціну, рідко змінюються самі собою. Але я точно знаю одне: поки я жива й при здоровому глузді, не дозволю їй і пальцем торкнутися ні моєї квартири, ні життя моєї нещасної сусідки. А якщо знадобиться, я відстоюватиму це всіма законними способами, аж до поліції та суду…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇