Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

Того ж вечора Лариса Михайлівна надіслала до нотаріальної контори офіційний запит. За кілька днів надійшла письмова відповідь: жодних документів від її імені не оформлювали, а згоди на їхню підготовку вона не давала. У відповіді також було чітко зафіксовано дату, ім’я Світлани Ігорівни та суть зареєстрованого звернення.

Лариса Михайлівна віднесла цю довідку до поліції разом з уже зібраними матеріалами попередньої справи, і працівник поліції, вивчивши документ, похитав головою з явним несхваленням.

— Оце так, — сказав він, відкладаючи папери вбік. — Це вже другий тривожний епізод, тому я долучу офіційну відповідь до матеріалів перевірки. Якщо громадянка вдасться до нових конкретних дій щодо вашої власності, усі обставини оцінюватимуться в сукупності, а зібрані документи дадуть змогу швидше перевірити ситуацію та вирішити питання про початок повноцінного розслідування. Але остаточні юридичні висновки можна буде зробити лише за результатами такої перевірки.

Він зробив паузу, а потім додав уже людянішим, не таким офіційним тоном:

— Ларисо Михайлівно, ви вчинили розумно. Не проігнорували тривожного сигналу, але й не стали самостійно вирішувати питання про чиюсь винуватість. Зафіксували обставини, отримали письмову відповідь і передали документи для офіційної оцінки, не вступаючи в новий конфлікт. Тепер, якщо з’являться додаткові відомості або нові конкретні дії, їх можна буде перевірити й зіставити з уже наявними матеріалами, а рішення ухвалити на підставі всієї сукупності фактів.

Лариса Михайлівна подякувала працівникові поліції та вийшла з відділення з відчуттям певного задоволення. Не тому, що комусь стало погано, а тому, що вона змогла вибудувати надійний захист, не перетворившись водночас на мстиву чи жорстоку людину.

Минуло близько двох тижнів після цієї розмови, і настало відносне затишшя. Світлана Ігорівна, судячи з усього, остаточно усвідомила серйозність свого становища. Богдан розповідав Оксані, що мати тепер уникає будь-яких розмов про квартиру Лариси Михайлівни. Стала помітно тихішою й обережнішою, хоча колишньої войовничості цілком так і не втратила, час від часу відпускаючи в’їдливі зауваження у вузькому колі знайомих про те, що дехто надто багато про себе думає.

Лариса Михайлівна на ці відлуння вже майже не реагувала. Вона домоглася головного: юридичної захищеності своєї власності, безпеки сусідки Галини Степанівни, збереження стосунків у молодій сім’ї доньки, нехай і з певним напруженням. Життя потроху входило в спокійне русло.

Однієї суботи, приблизно через два місяці після весілля, Лариса Михайлівна вирішила навідати Галину Степанівну. Просто по-сусідськи дізнатися, як справи, як здоров’я, чи не з’являлися знову якісь підозрілі відвідувачі.

Сусідка зустріла її привітно, пригостила чаєм із домашнім печивом, яке, як виявилося, спекла за допомогою соціальної працівниці, котра тепер приходила за розкладом і була офіційно скерована соціальною службою після всіх цих подій.

— Ларисонько, знаєш, — сказала Галина Степанівна, розливаючи чай у чашки руками, які злегка тремтіли, — я тобі так вдячна за те, що ти тоді не залишилася осторонь. Кирило приїжджав, усе оформили як належить: і довіреність, і соціальний догляд. Тепер і справді почуваюся спокійніше, знаю, що хто завгодно до мене вже не підбереться.

— Я рада, що все налагодилося, — щиро відповіла Лариса Михайлівна. — Ми ж стільки років сусіди, як я могла залишити вас без уваги, дізнавшись про такі речі?

— А ти знаєш… — Галина Степанівна стишила голос, ніби ділилася таємницею. — Та жінка, яка тоді назвалася мені соціальною працівницею, ще до цього кілька разів телефонувала, цікавилася моїм самопочуттям, запитувала, чи не важко мені самій, чи не думала я кудись переїхати, де за мною доглядатимуть. Я тоді не надала цьому значення, думала, справді хтось із соціальної служби турбується. А тепер розумію, що вона, мабуть, промацувала ґрунт, з’ясовувала, наскільки я самотня й беззахисна.

Лариса Михайлівна відчула, як у грудях знову закипає обурення. Виявляється, спроб було навіть більше, ніж вона спочатку припускала. І, судячи з усього, Світлана Ігорівна методично, крок за кроком готувала ґрунт для своїх планів задовго до того, як усе розкрилося.

— Галино Степанівно, а ви могли б, якщо знадобиться, підтвердити це офіційно, розповісти працівникові поліції про те, що вам телефонували кілька разів до особистого візиту?

— Звичайно, могла б. — Сусідка кивнула. — Мені приховувати нічого, нехай знають, що коїться. Я вже стара, мені боятися нічого. А тобі спасибі, що не побоялася заступитися. Хоча це ж була не твоя турбота, ти могла б і повз пройти.

— Не могла. — Лариса Михайлівна твердо похитала головою. — Я все життя пропрацювала медсестрою, багато чого бачила й одне знаю напевно: якщо можеш допомогти беззахисній людині й не допомагаєш, береш на душу не менший гріх, ніж якби сам заподіяв людині шкоду.

Вони посиділи ще трохи, поговорили про різні побутові дрібниці, про погоду, про ціни в магазинах, і Лариса Михайлівна, попрощавшись, вирушила додому з відчуттям, що принаймні в цьому справедливість перемогла цілковито…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇