Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Біль не відступав.

Він жив в Олесі, мов жива істота: ворушився, розростався, дряпав зсередини, не даючи вдихнути на повні груди. Іноді Олесі здавалося, що варто їй заплющити очі — і вона побачить цей біль: темну, пухку, розповзлу виразку десь під ребрами. Раніше вона не знала, що душа може боліти так відчутно, майже тілесно, ніби її можна торкнутися рукою.

Уночі біль ставав особливо настирним. Удень ще вдавалося триматися: робота, діти, якісь справи, чужі голоси, необхідність усміхатися, відповідати, рухатися. А вночі все замовкало, і тоді всередині починало шуміти так, ніби в порожній квартирі навстіж відчинили всі вікна.

Олеся не могла їсти. Шматок, яким би маленьким він не був, ставав у горлі сухою грудкою. Вона намагалася змусити себе проковтнути хоч ложку каші, хоч ковток супу, але шлунок стискався від огиди, а руки самі відсували тарілку.

І сон зник. Просто одного дня пішов, ніби йому теж стало нестерпно залишатися поруч із нею.

Роман завжди жартував із неї через цю здатність — торкнутися щокою подушки й провалитися в глибокий, рівний сон. Він по-доброму заздрив їй, сміявся, що вона засинає швидше, ніж встигає побажати йому на добраніч. Тоді Олеся була спокійна. Щаслива. У неї був дім, діти, чоловік, звичне життя, у якому все здавалося надійним і міцним.

Тепер вона знала, куди пішов її сон.

До тієї жінки.

До тієї, поруч із якою тепер засинав Роман.

Її Роман? Ні. Це слово більше не мало права звучати в її думках. Не її. Уже не її.

Електронні цифри на годиннику світилися холодним синім світлом: третя година ночі. За кілька годин треба вставати, збирати дітей до школи, йти на роботу, говорити з людьми так, ніби вона не розвалюється зсередини. Потрібні сили. А сил не було. Разом зі сном із неї ніби витягли і сили, і смак до життя, і саму здатність хотіти завтрашнього дня.

Життя без Романа Олеся не уявляла. Вона не розуміла, де в цьому новому житті має бути вона сама. Адже все її існування багато років складалося з простих, ясних речей: Роман, хлопчики, їхній дім, його батьки, її батьки, родинні свята, будні, клопоти, плани. А тепер хтось чужий забрав із цієї конструкції головний камінь, і все завалилося.

Ставлення батьків Романа до Олесі завжди було прохолодним. Навіть не ворожим — радше ніяким. Ніби вона була предметом меблів, який опинився в домі тому, що так склалися обставини.

Свекор, Мирон Захарович, майже не розмовляв із невісткою. Не грубив, не втручався, але й тепла не проявляв. А от свекруха, Галина Степанівна, вміла дивитися так, що в Олесі по шкірі пробігав холодок. Уголос вона довго не говорила нічого образливого, трималася рівно, з якоюсь зверхньою величністю, ніби вважала себе жінкою особливого сорту. Але Олеся відчувала неприязнь без слів.

Остаточно вона зрозуміла це в день народження Романа.

Гості сиділи в кімнаті, галасували, сміялися, хтось сперечався про роботу, діти носилися з кутка в куток. Олеся вийшла в коридор по чисті серветки й випадково затрималася біля кухні. Там курили Роман і його мати. Вона не збиралася підслуховувати, просто почула своє ім’я — і зупинилася.

— Синку, ти сам-то бачиш, до чого вона себе довела? — голос Галини Степанівни звучав неголосно, але в ньому була така отруйна насмішка, що Олеся одразу похолола.

— Мамо, про що ти знову? — втомлено спитав Роман.

— Про твою дружину. Про кого ж іще? Вона так розпливлася, що поряд із нею вже соромно з’являтися. Тобі не соромно виводити її до людей? Друзі дивляться, мабуть, і думають: як ти з такою живеш?

Олеся застигла з рукою на дверному одвірку.

— Припини, — різко сказав Роман. — Вона моя дружина. Мати моїх дітей. І я не дозволю тобі говорити про неї таким тоном.

— Ах, не дозволиш? — усміхнулася свекруха. — Я, між іншим, про вас дбаю. Чоловік може скільки завгодно розмірковувати про душу й родину, але одного дня йому набридне бачити поруч не жінку, а розпливле тіло. Ти молодий, привабливий, успішний. А вона? Вона ж себе зовсім занедбала. За столом рота не закриває, ніби ніколи їжі не бачила.

— У Лесі проблеми з вагою, вона старається, — глухо відповів Роман. — Не все так просто.

— Звісно, старається. Я бачу, як вона старається: ложка за ложкою, шматок за шматком. Ти мене слухай, синку. Поки не пізно, думай головою. Ліжко — не дрібниця, як би ти не зображав шляхетність. Чоловіки насамперед відчувають жінку тілом. А якщо поруч із тобою лежить безформний мішок…

Олеся більше не могла стояти в коридорі. Вона навмисне гучно ступила на кухню, ніби щойно підійшла. Роман різко обернувся. На його обличчі майнуло щось схоже на переляк. Галина Степанівна навіть не зніяковіла. Вона лише затягнулася сигаретою і випустила дим у бік вікна.

— Лесю, тобі допомогти? — заметушився Роман. — Ми тут із мамою просто розмовляємо.

— Так, — усміхнулася свекруха, не ховаючи шпильки. — Розмовляємо про важливе. Про жіночу форму, наприклад. Я тобі, люба, дієту підберу. Добру, сувору. Тобі пора серйозно взятися за себе. Діти тебе поки ще не соромляться?

Олеся відчула, як кров ударила в обличчя. Їй стало соромно — не за фігуру, ні. За ці слова. За те, що доросла жінка, мати її чоловіка, може вимовляти таке з крижаною усмішкою.

— Галино Степанівно, — тихо сказала вона, але голос зірвався.

— Що? — свекруха підняла брови. — Я кажу правду. Жінка має стежити за собою. Форми — це красиво. Складки — ні. Ти подумай, поки чоловік поруч. Бо одного дня він може піти до тієї, на кого приємно дивитися.

— Мамо, досить, — втрутився Роман.

— Уже досить. Я сказала все, що хотіла. Сподіваюся, Олеся почула.

Свекруха підвелася з-за столу й пройшла повз невістку навмисне повільно, ніби демонструвала свою суху, підтягнуту фігуру. Олеся залишилася з Романом на кухні. Їй хотілося плакати, але замість цього вона підійшла до чоловіка, обійняла його за плечі й поцілувала в щоку.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що заступився.

Зазвичай Роман відповідав на будь-який її поцілунок. Навіть швидкий, домашній, майже звичний. Олеся завжди відчувала його відгук. Але цього разу він ледь помітно відсторонився.

— Лесю, ну що ти… Раптом хтось зайде, — пробурмотів він.

— І що? — вона розгублено усміхнулася. — Ти мій чоловік.

— Нічого, — сказав він і провів долонею по щоці, ніби стираючи слід її губ.

Саме з цього руху все, як потім зрозуміла Олеся, і почало руйнуватися. Роман тоді сам не міг пояснити, що з ним сталося. Слова матері засіли десь глибоко, пустили коріння. Коли Олеся поцілувала його, він раптом вловив крізь знайомий запах її шкіри щось неприємне, важке, чуже. Йому навіть стало соромно за це відчуття, але воно вже з’явилося. І з тієї хвилини він почав дивитися на дружину інакше, хоча ще не зізнавався в цьому самому собі…