Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

Загалом, я мушу поїхати, і край.

Віктор сперечатися не став, лише знизав плечима й щось буркнув собі під ніс. Це була їхня перша сварка за майже два роки спільного життя. Катерина зібралася, зім’ято попрощалася з чоловіком і поїхала.

Альпіністський табір зустрів її шумом, метушнею, жартами й сміхом, завалами зі спорядження й припасів. Вона побачила різнобарв’я наметів і відчула цілком особливу атмосферу, яку неможливо передати й описати. Її можна тільки відчути.

Це унікальна суміш молодості й досвіду, веселощів, серйозності й нетерплячості. До них незмінно домішується легка, бадьорлива тривога. Катерина зустрілася зі старими знайомими й раптом відчула себе дивовижно легко й просто, як давно вже не було.

І такою молодою й легкою вона теж давно себе не почувала. А наступного дня вона вже крокувала вгору. Вона дивилася крізь затемнені окуляри на вершину, що виблискувала вічним льодом, таку близьку й водночас зовсім недосяжну.

Маршрут мав тривати три доби. Але вже наступного дня після виходу з табору на першій серйозній висоті почалися проблеми. — Так, Катерино, щойно передали по рації, просто на нас іде штормовий фронт, хай йому грець, і йде чортівськи швидко.

Керівник групи спортсменів із трьох осіб, включно з Катею, тривожно вдивлявся в цілком безхмарне небо. Він явно бачив у ньому щось недоступне іншим. — Нам із хлопцями треба обов’язково встигнути дійти до наступної базової точки.

Ти ж знаєш, там людина з переломом лежить, терміново потрібні антибіотики. Тож ми підемо далі, а ти лишайся тут, пересидиш бурю й рушиш вище. Ми дочекаємося тебе або потопаєш униз — за ситуацією, добре?

Катя кивнула. Звісно, вона не висітиме на шиї в тих, хто може йти значно швидше за неї саму. Тим паче вона давно вже не тренувалася по-справжньому.

Перспектива лишитися самій на ніч на гірському схилі її не лякала. Маршрут підйому був відомим, освоєним і обладнаним надійними утепленими наметами. У них спортсмени, яких застала негода чи проблеми, могли переночувати, а то й затриматися на добу-другу.

Перечікувати бурі вона вміла. У рюкзаку було все необхідне, а темряви вона не боялася зроду. І все ж, попри багаторічну підготовку, серце корінної містянки тривожно тенькнуло.

Ззовні пролунали кроки, що зупинилися біля намету, металеве брязкання, а потім чоловічий кашель. — Гей, бачу, є хтось удома, хлопці! — пролунав зовні голос. — Увага, я заходжу.

І в намет у хмарі холодного гірського повітря ввалилася людська постать. — Ой, добрий день, дівчино, мене звати Михайлом. Я вниз спускаюся, та от не дійшов, — почула вона неголосний, хриплуватий, наче трохи застуджений голос.

— А у вас не буде зайвої мотузочки? На неї, усміхаючись, дивився молодий чоловік, широкоплечий, золотавоволосий, з обличчям, зарослим легкою світлою бородою. Він виблискував блакитними очима й білими зубами.

Від цього обличчя, здавалося, спалахувало щоразу, коли він усміхався, особливим радісним світлом. Їй неможливо було не всміхнутися у відповідь. Катя спіймала себе на відчутті, що саме це й робить, дивлячись на чоловіка знизу вгору.

Схаменувшись, вона ойкнула, підхопилася й перепитала. — Ну, взагалі, пошукати треба. А яка саме вам потрібна мотузочка?