Сюрприз, який записала прихована камера в моїй вітальні

І щоразу від цих слів Альбіні хотілося вийти, адже вона теж донька, хай і старша, але батько чекав до себе тільки Світлану. Турбота старшої доньки сприймалася батьками як щось належне, як її святий обов’язок. Так повелося з самого дитинства.

Сидячи в лікарні біля ліжка вмираючого, Альбіна дуже сподівалася, що хоча б тепер, коли батько виразно розуміє, що життя добігає кінця, він і її назве донькою. Але за всі ті місяці, що він пролежав у лікарні, він жодного разу не поцікавився, як справи в Альбіни. Був упевнений на всі сто, що в неї все гаразд, як завжди. Та й узагалі її доля його не надто цікавила.

Але щойно біль відступав і батькові ставало легше, він починав наставляти Альбіну, щоб вона дбала про молодшу сестру, коли його й матері не стане. Щоб не залишала її без уваги, адже Світочка народилася такою хворобливою, слабенькою. «Зараз вона здорова, — радів батько, — але нездужання можуть повернутися, якщо не дбати про неї».

Батько суворо казав, що Альбіна, як старша сестра, зобов’язана стежити, щоб Світу ніщо не турбувало й не засмучувало. Щоб Світочка добре харчувалася, і навіть щоб залицяльники її не кривдили, бо вона така наївна, довірлива, може ж зв’язатися з якимось негідником. Альбіна уважно вислуховувала батька, погоджувалася, підтакувала й чекала, коли ж і на її адресу пролунає хоч кілька теплих слів.

Але такі слова батько знаходив тільки для молодшої улюбленої доньки. Альбіна труснула головою, ніби звільняючи її від нав’язливих спогадів про батька й тяжких думок про матір. Але після щойно відбутої розмови з мамою це було складно зробити.

Її образ стояв перед очима. Антоніні Петрівні було вже сімдесят один рік. Побутує думка, що це вік мудрості, вік, коли людина підбиває підсумок свого життя й гранично чітко розуміє, що вона робила правильно, а в чому була неправа.

Але з Антоніною Петрівною цього не сталося. Вона, як і батько Альбіни, ніколи не відчувала теплих почуттів до старшої доньки. Пояснювала це просто: незрозуміло, в кого Алька вродилася. Ні на чоловіка, ні на її рідню зовсім не була схожа.

Нелюбов до Альбіни мати пронесла через усе своє життя. Відтоді, як народила її в пологовому будинку маленького провінційного містечка й принесла додому. Довго розглядала доньку, розгорнувши пелюшки.

І що більше дивилася, то сильніше росла в ній упевненість, що доньку підмінили в пологовому будинку. Дали якусь чужу, незграбну, некрасиву, нерідну. Не відчувало материнське серце спорідненості з цим клубочком, що ворушився в пелюшках.

Ну не могла в неї, визнаної красуні, яка крутила голови всім хлопцям, народитися така дівчинка. Та й чоловік у неї був вродливий. Але в доньці й від батька нічого не було.

Батько свою нелюбов до старшої доньки пояснював нехитро: серцю не накажеш. А його серце ніколи не відчувало ні любові, ні жалю, ні доброти до Алі, яка років із трьох вовченям дивилася на матір і батька, забившись кудись за шафи й визираючи з-під столу. Тим часом улюблена Світочка змалку була дитиною лагідною, ніжною, хай і вередливою.

Улюблениця не злазила з батьківських рук і ніколи не залишалася без уваги мами й тата. Коли молодшенька з’явилася на світ, одразу було видно, що вона вдалася в батька. Аля росла худенькою й затурканою, хоча вдома її ніхто не кривдив і навіть не сварив.

Не було батькам до неї жодного діла, росла як польова трава, нікому не потрібна. Забившись кудись у куток, вона ніколи нікому не заважала й не надокучала, розуміючи, що нікому не потрібна. Батьків це цілком влаштовувало: старша донька нікому не заважає — і добре.

А от Світочка змалку була пухкенькою й рожевощокою. З віком стала ставною, як батько, високою, красивою, з веселим характером, вічно усміхненим щасливим обличчям, безкінечними бажаннями й вимогами. Альбіна ніколи не наважувалася нічого просити в батьків, знала, що її просто не почують…