Сюрприз, який записала прихована камера в моїй вітальні
А Світочка хотіла всього на світі, і варто було їй лише озвучити своє бажання, як хтось із батьків тут же обіцяв його виконати. Мати й батько настільки опікувалися своєю улюбленицею, що будь-яке нездужання сприймали як трагедію. Світі достатньо було зашморгати носом, як Антоніна Петрівна тут же викликала лікаря.
Літня лікарка невдоволено оглядала Світу, а потім казала матусі: «Усе з нею гаразд. Деньок покапаєте крапельки, і все мине. А от чому ви досі Альбіну на щеплення не привели?»
«У Альки богатирське здоров’я, — парирувала мати, — ніколи нічим не хворіє». Але лікарка тільки всміхалася. Вона чудово знала цю сім’ю і розуміла, що тут до дітей ставляться по-різному.
Лікарку це дуже дратувало. Вона завжди оглядала не лише Світу, а й Алю, лагідно розмовляла з нею, жартувала. І дівчинка завжди думала, як було б чудово, якби ця добра лікарка була її мамою.
Прощаючись із родиною, лікарка майже завжди неголосно казала матері, що не треба балувати Світу, а от Алечці варто б приділяти більше уваги. «Ми у своїй сім’ї самі якось розберемося», — одного разу грубо обірвав лікарку батько.
Альбіна вже давно лежала в ліжку, але думки про батьків і молодшу сестру ніяк не хотіли відпускати її. На годиннику було майже три ночі, а сон ніяк не йшов. Минуло два дні відтоді, як Альбіна змінила замок.
До повернення Олега залишалося ще п’ять днів, тому жінка з головою поринула в роботу. Ледве вона приїхала вранці до офісу, як на порозі її кабінету з’явилася молодша сестра. Світлані було тридцять три роки.
Це була сповнена здоров’я, життєрадісна молода жінка, яскрава, красива, власниця дзвінкого голосу й розкотистого сміху. «Алечко, ти вибач, але я знову до тебе з проханням», — ляскаючи віями, Світлана благально дивилася на старшу сестру. «У мене зовсім скінчилися гроші, ти не можеш мене виручити?»
Альбіна повільно розглядала сестру. Було видно, що зовсім недавно вона залишила чимало грошей у салоні краси. Вії, свіжий манікюр, дорогий професійний макіяж.
«Ні, Світо», — несподівано для себе зі злістю відповіла Альбіна. «Хочу тобі нагадати, ми з тобою домовлялися, що я щомісяця даватиму тобі по двадцять тисяч. А якщо тобі цього буде замало, ти можеш влаштуватися на роботу, ти забула?»
«Алечко», — зробила засмучене обличчя Світлана. «Для тебе п’ятдесят тисяч — дрібниця, а мені за ці гроші доведеться горбатитися цілий місяць. Невже тобі мене не шкода?»
Альбіна щільно прикрила двері свого кабінету й сіла за стіл. Вона вирішила, що більше не терпітиме ненаситності й нахабства своєї сестри. Світлана вже п’ять років жила в столиці, але за весь цей час лише двічі намагалася влаштуватися на роботу.
І то обидва рази роботу їй знаходила Альбіна. Спочатку вона влаштувала Світу в дорогий ресторан офіціанткою, але Світлана відпрацювала там лише тиждень. Потім сказала, що дуже втомлюється.
Та й узагалі, цілий день бігати між столиками й обслуговувати примхливих відвідувачів — це принизливо для неї. Так само принизливою вважала Світа й роботу нянечки в дитячому садку. Там її вистачило лише на три дні.
Терпіння Альбіни урвалося. Вона давно збиралася відверто поговорити з сестрою. І, здається, час настав.
— Світо, — жорстко сказала Альбіна, — запам’ятай, від сьогодні ти не отримаєш від мене ані копійки. Я можу влаштувати тебе на роботу. Якщо не хочеш, шукай собі чоловіка.
— Але на моїй шиї ти більше сидіти не будеш. Я знаю, що всі гроші, які я надсилаю мамі, вона переказує тобі. У тебе совість є?
