Сюрприз, який записала прихована камера в моїй вітальні

Альбіна була у своїй студії, але ніяк не могла зосередитися на роботі. Раз у раз у думках вона поверталася до Олега й обіцяної ним серйозної розмови. Відчувала, як сильно скучила за ним, хоча його не було лише тиждень.

Нарешті Альбіна втомлено захлопнула ноутбук і підійшла до вікна свого кабінету. За вікном уже була ніч. Сьогоднішній день минув недаремно.

Щойно Альбіна поставила свій підпис під готовим проєктом оформлення заміського будинку. Цілих три місяці дизайн-студія Альбіни працювала над цим проєктом. Робота була складною, цікавою і, що важливо, високооплачуваною.

Замовник одразу сказав, що бюджет не обмежений. Це давало широкий простір для дизайнерів і обіцяло студії дуже солідний прибуток. Попри втому, настрій у Альбіни був чудовий.

Останнім часом справи в студії йшли блискуче. Клієнти засипали вдячними відгуками, прибуток зростав. Підлеглі тішили креативністю й обов’язковістю.

Жінка погасила в кабінеті світло й не поспішаючи вийшла з офісу, підійшла до своєї машини. Дивлячись на автомобіль, Альбіна вдоволено усміхнулася. Колись вона в найсміливіших мріях не могла уявити, що настане час, і в неї, забитої дівчини з маленького провінційного містечка, буде все для гідного життя.

Найголовніше полягало в тому, що всього цього вона досягла сама, без чиєїсь підтримки. Альбіна сіла за кермо, увімкнула легку музику. Ні про що не хотілося думати.

Хотілося тільки в душ і спати. На годиннику була вже північ, коли вона доїхала до дому й вийшла з машини. Мелодійний звук телефону змусив її здригнутися.

Глянула на екран — телефонувала мама. Такі пізні дзвінки не віщували нічого доброго. Альбіна зіщулилася й прийняла виклик.

— Алько, — пролунав у слухавці обурений голос матері, — що ж ти за людина така? У тебе одна-єдина сестра, а ти про неї й не дбаєш.

— Мамо, заспокойся, — попросила Альбіна, відсторонюючи слухавку від вуха.

Голос матері набирав сили. У ньому дедалі виразніше відчувалися гнів і граничне роздратування.

— Щойно мені телефонувала Світочка, — прогримів у слухавці обурений голос матері. — Плакала навзрид. Я її ледве заспокоїла. Чого ти мовчиш?

— Мамо, я ще на роботі. Завтра тобі зателефоную, — пригніченим голосом відповіла Альбіна й відключилася. Від гарного настрою не лишилося й сліду.

Усе було як завжди. У свої тридцять сім років вона твердо була впевнена, що коли людина з’являється на світ, їй уже прописана доля. У когось вона добра й щаслива, а когось сюжет життя закручує настільки лихо, що доводиться день у день просто виживати й боротися за місце під сонцем.

Альбіні здавалося, що тільки цим вона й займалася впродовж усього свого життя. Вона була сильною й упертою. Вона змогла не лише вижити, а й досягти успіху.

Вона багато чого досягла, але так і не змогла добитися найжаданішого. Заслужити любов і визнання батьків, відстояти місце під сонцем виявилося куди простіше, ніж розтопити жорстокі серця мами й тата. Тата вже три роки як не стало, а він навіть перед самою смертю кликав до себе тільки Світлану, а про свою старшу доньку навіть і не згадував.

А вона ж завжди була слухняною донькою, ніколи не завдавала батькам неприємностей і клопоту. А коли тато захворів, вона привезла його до центральної клініки, влаштувала в платну палату найкращої лікарні й робила все, щоб він пішов на поправку. Щоразу, коли батько приходив до тями й бачив Альбіну, яка сиділа біля ліжка, він слабким голосом запитував: «Алько, а донечка де?»