Точка неповернення: несподіваний фінал однієї рятувальної операції в глушині!

Вона не змогла б пояснити це ні тоді, ні потім. Просто в якийсь момент усередині неї щось різко зрушилося, ніби за грудиною клацнув невидимий замок, і звідти хлинуло щось гаряче й темне, як смола. Мар’я не керувала цим.

Вона навіть злякатися не встигла, їх просто викинуло. Обох одразу на мілководдя, ніби невидима рука підхопила й викинула на берег. Вони лежали в мокрому піску, і Мар’я чула тільки власне дихання, часте, хрипке, зовсім непристойне для тихого ранку.

Поруч кашляла жінка. Потім кашель стих, і стало чути, як обурено кричать чайки десь удалині. Жінка повільно повернула голову.

Дивилася на Мар’ю довго, не так, як дивляться на випадкову людину, якій завдячують життям, і не так, як дивляться на дитину. Інакше, ніби побачила щось, чого не сподівалася побачити тут, на сирому березі річки, раннього ранку. — Ти як? — хрипко спитала жінка.

Мар’я не відповіла. Вона сама не знала, як. Жінка підвелася на лікоть, простягнула руку, не щоб спертися, а саме до Мар’ї.

Взяла її за зап’ясток, і тієї ж миті її обличчя змінилося. Не злякалася, ні. Радше завмерла.

Ніби вона торкнулася чогось гарячого й несподіваного, і тепер вирішувала, відсмикнути руку чи ні. Вона не відсмикнула. Мар’я сіпнулася, різко, звично.

Чужі руки завжди означали щось недобре. Вихователька хапала за зап’ясток, коли вела до директора. Старші хлопці в дитбудинку хапали просто так, бо могли…