Точка неповернення: несподіваний фінал однієї рятувальної операції в глушині!

Руки не бували добрими, вона це знала. — Пусти, — сказала Мар’я. — Зачекай, — відповіла жінка.

Голос у неї був низький, спокійний, зовсім не ображений. — Не втечу я, просто дай віддихатися. Вона все ще тримала зап’ясток Мар’ї, і дівчинка не змогла вирватися по-справжньому: не тому, що забракло сили, а тому, що в цій хватці не було нічого злого.

Це було дивно. Це було неправильно й незвично настільки, що вона на мить розгубилася. — Ти звідки, дівчинко? — тихо спитала жінка.

Мар’я дивилася вбік. Туди, де туман над річкою вже починав розсіюватися. Мовчання — це теж відповідь, якщо знати, як її читати.

Жінка вміла. Вона дивилася на зап’ясток Мар’ї, на синці, старі й нові, жовтуваті й лілові. На кофту, яка була на два розміри більша і на кілька років старша.

На обличчя, яке не вміло просити. Десь у кущах рипнула гілка — птах чи миша, і цей маленький звук чомусь змусив Мар’ю підвести очі. Жінка дивилася на неї без жалю.

Жалість Мар’я вміла розпізнавати: вона була волога й тягуча, як сирість. Тут було інше. Щось тверде й спокійне, як річковий камінь, відшліфований водою.

— Мене звати Агафія, — сказала жінка і нарешті відпустила її руку. — Агафія Свєтлакова. Я з Малого Броду, село тут недалеко, знахарка, якщо по-простому.

Вона підвелася, крекчучи, не поспішаючи поправила зсунуту хустку. — Ходімо до мене, — сказала Агафія, ніби це була найзвичайнісінька пропозиція на світі. — Висохнеш, поїси, а там побачимо.

Мар’я не ворухнулася. — Я нікуди не йду, — сказала вона. — Ну, — Агафія підняла свою сумку, яка якимось дивом не попливла, — діло твоє…