Точка неповернення: несподіваний фінал однієї жорсткої розмови за зачиненими дверима

Кажи, паскудо, де перстень! — Павло з люттю, аж до синців, боляче стиснув її крихкі плечі.

— Пусти, мені боляче! Вона нічого мені не казала про цінності, клянуся! Тільки показала в шафі вузлик із речами, в чому її треба було поховати, і все! — пролепетала Ліза, щиро кривлячись від фізичного болю в плечах і намагаючись дивитися йому просто в очі, щоб він повірив.

Павло, важко дихаючи їй в обличчя, кілька довгих секунд не зводив із неї підозрілих, колючих очей, наче скануючи. Лізі коштувало колосальних, нелюдських зусиль витримати цей пронизливий погляд і не відвести очей, не виказати свого страху. Нарешті він із відразою розтиснув руки й раптом різко відпустив її, ніби вона була заразною.

— Я все одно знайду його, рано чи пізно переверну тут кожен сантиметр, але знайду. Забирайся. Залиш ключі на тумбочці й іди, щоб я тебе більше не бачив, страхіття, — втомлено, з безмежною зневагою процідив він крізь зуби й відвернувся.

У цю мить на кухні різко, надривно задзвонив мобільний телефон. Павло брудно вилаявся й швидко пішов на дзвінок, залишивши важко дихаючу Лізу саму в розгромленому передпокої. Із кухні долинуло його роздратоване бурмотіння — він знову з кимось сварився по телефону, ставши спиною до коридору й відвернувшись до вікна. Ліза, тремтячи всім тілом, машинально підвела очі й глянула на великий, написаний олією портрет покійного генерала в парадному мундирі, що висів у передпокої. Він висів на своєму звичному, законному місці, хоч тепер і був сильно перекошений, мабуть, Павло зачепив його, коли перевертав речі. Ліза завмерла. У голові майнула здогадка, яскрава, як спалах блискавки. Вона кинула швидкий, затравлений погляд на широку спину Павла, що виднілася в дверному прорізі кухні. Зволікати було не можна ані частки секунди. У неї більше ніколи в житті не буде можливості увійти до цієї квартири й узяти перстень. І чому вона, дурепа, не зробила цього раніше, поки все було спокійно?!

На підлозі в передпокої щільним шаром валялися скинуті з вішалки зимові пальта, куртки й шарфи. Можна було не хвилюватися, що рипіння підлоги її видасть. Павло просто не почує Лізиних кроків. Затамувавши подих, вона навшпиньки, як кішка, підійшла до стіни з портретом, напружила всі свої сили, обережно підвела за край важку, різьблену дерев’яну раму, відсунула її від стіни й просунула руку. Пальці судомно зашарили по запиленому полотну. І відразу намацали щільно приклеєний до внутрішнього, прихованого боку портрета невеликий, обмотаний цупким скотчем згорток. Серце Лізи мало не вистрибнуло з грудей. Вона щосили смикнула, віддираючи його від старого клею, намертво затиснула здобич у спітнілому кулаці, акуратно повернула раму в попереднє криве положення й безшумно відступила назад до вхідних дверей.

Павло, як і раніше, голосно з’ясовував стосунки по телефону на кухні, звинувачуючи співрозмовницю в істеричності. Ліза не стала більше випробовувати долю й чекати його повернення. Вона тремтячими пальцями дістала з кишені зв’язку ключів, беззвучно залишила їх на полірованій поверхні тумбочки біля дзеркала, обережно натиснула ручку дверей, вислизнула на сходовий майданчик і щодуху, не чекаючи ліфта, вибігла з квартири геть…