У потязі я допомогла чоловікові в кайданках, не підозрюючи, що він залишить мені дивну записку

Наступного дня він зателефонував і скасував весілля. Говорив рівно, майже тихо, але від цього було ще болючіше. Сказав, що зрозумів: у моєму житті для нього немає місця, є лише черга з чужих бід, у якій він стоїть десь наприкінці. Я не знайшла слів, щоб його зупинити. Поклала слухавку й довго дивилася на каблучку, яка вже не означала того, що означала вчора.

Гроші я однаково зібрала. Взяла кредит під важкі відсотки, зняла всі заощадження, які відкладала на сукню й свято, позичила у двох подруг. Коли забракло останньої невеликої суми, забрала в бабусі Галини Степанівни гроші, які вона дала мені на дорогу, і ще перехопила в сусідки. Переказала Ларисі все. Вона дякувала, клялася, що більше ніколи не попросить, казала, що тепер зобов’язана мені до кінця життя.

За тиждень вона зателефонувала знову. Богдан програв гроші в карти. Знову всю суму. Вікно в квартирі було розбите, діти мерзли, а борг нікуди не зник. Лариса плакала вже без колишнього сорому, ніби право просити в мене було чимось природним. Усередині мене щось обірвалося. Я мовчки вимкнула дзвінок і більше не відповідала їй два тижні.

Тридцять першого грудня я закінчила зміну надвечір. У відділенні пахло антисептиком, кип’яченим молоком із дитячих пляшечок і втомою. Медсестри вітали одна одну пошепки, хтось передавав цукерки, хтось уже поспішав додому. А я переодяглася, вдягла старий пуховик, в’язану шапку, зв’язану бабусею, і поїхала на вокзал. У рідному місті на мене чекала Галина Степанівна. Вона була вже дуже літня, маленька, сухенька, з тонкими руками, але для мене залишалася тим єдиним місцем, де мене приймали без прохань, без боргів і без докорів.

Квиток я купила в загальний спальний вагон, найдешевший. Місце дісталося бокове, нижнє, майже біля тамбура. У сумці лежали вовняні шкарпетки для бабусі, банка малинового варення, коробка цукерок і капустяний пиріг, який я спекла вночі. Я місила тісто не від святкового настрою, а тому що руки мали робити бодай щось, інакше я б просто сіла на кухонний табурет і розридалася. Ще в кишені куртки лежав маленький складаний ніж із дерев’яним руків’ям. Він дістався мені від діда Семена Никитича, який загинув у шахті, коли мама була дитиною. Ніж був крихітний, з одним лезом і маленькою пилкою, на руків’ї була вирізьблена літера «С». Мама берегла його, а перед смертю віддала мені. Я носила його як талісман: відкривала упаковки на роботі, підрізала нитки, гострила олівці, різала яблука.

Вокзал шумів так, ніби все місто водночас вирішило поїхати додому. Люди штовхалися біля табло, несли пакети, подарункові коробки, сумки з їжею. У повітрі змішалися запахи мокрого снігу, кави з кіоску, мандаринової шкірки й пересмаженого тіста. Я йшла серед них невидима, у старій куртці, зі втомленим обличчям, з порожнім місцем на пальці й з боргами, від яких хотілося лягти просто на пероні й заплющити очі…