Я прийшов на випускний у сукні поруч зі своїм хлопцем, і вечір одразу пішов не так, як очікували інші

Мама жбурнула на стіл мій телефон так, що він підстрибнув на клейонці й глухо вдарився об кухоль із вистиглим чаєм.

— Це що? — спитала вона тихо.

Коли мама говорила тихо, у мене всередині завжди щось стискалося сильніше, ніж від крику. На кухні пахло цибулею, мокрою ганчіркою й праскою — вона прасувала мені сорочку на випускний, білу, з жорстким комірцем. Сорочка лежала на спинці стільця, рукави звисали, мов порожні руки.

На екрані телефона було відкрите шкільне обговорення. Я не відразу зрозумів, що бачу, бо очі не хотіли фокусуватися. Фотографія. Я — у примірочній у тітки Лени, у темно-синій сукні до колін. Сукні з м’якими складками, яку я приміряв не задля жарту, не задля виклику, не для того, щоб «повипендрюватися». Я приміряв її, бо давно хотів хоч раз вийти з дому таким, яким почувався всередині в ті дні, коли сил ховатися вже не лишалося. Поруч на фото був Ваня, мій хлопець. Він поправляв мені блискавку на спині, і його обличчя було таким зосередженим, дбайливим, що від цієї деталі мені стало найболючіше.

Поверх фотографії хтось великими літерами написав: «КОРОЛЕВА ВИПУСКНОГО І ЇЇ ПРИНЦЕСА».

Нижче йшли повідомлення. Смайлики, що регочуть. «Соловей, ти зал не переплутав?» «Сукню в бабки зняв?» «Ваня, тримайся, не впусти наречену». Хтось запропонував скинутися на фату. Хтось написав слово, яке я бачив у шкільних туалетах на стінах, видряпане ключами й маркерами. Хтось переслав мою фотографію вчительці біології зі словами: «Нехай поставить йому п’ятірку за сміливість».

Мама стояла навпроти, у домашньому халаті, із заколотим на маківці волоссям. На лобі в неї блищав піт. Вона щойно прийшла з другої зміни з магазину, потім прасувала мою сорочку, потім, мабуть, почула вібрацію телефона. Я залишив його на підвіконні, бо більше не міг дивитися.

— Хто це зняв? — спитала вона.

У мене пересохло в роті.

— Не знаю.

— Не бреши.

— Мам, я справді не знаю.

Вона провела долонею по обличчю. Пальці в неї пахли гарячою праскою й пральним порошком.

— Завтра випускний, Артеме. Завтра. Ти розумієш, що вони тебе там зжеруть?

Я сів на табурет, але тут же схопився, бо сидіти було неможливо. Коліна тремтіли, у животі стояв холодний клубок.

— Я не збирався… — почав я й замовк.

Я збирався. Уже два тижні як збирався. Сукня висіла в тітки Лени в майстерні під чохлом, випрасувана, відпарена, з наново вшитою потайною блискавкою. Я купив до неї прості чорні черевики, не туфлі, бо на туфлі не наважився. Ваня сказав, що буде поруч, у строгому костюмі, з темно-синім метеликом у тон. Ми навіть сміялися тоді, в майстерні, тихо, як злодії, поки тітка Лена, мамина подруга, стояла біля дзеркала з булавками в губах і робила вигляд, що нічого незвичного не відбувається.

— Ти не збирався що? — Мама дивилася на мене так, ніби я стояв на краю даху. — Ганьбитися перед усією школою?

Слово вдарило мене в груди тупо й важко.

— Я не ганьблюся.

— А як це називається?

— Це називається прийти на випускний у тому, в чому я хочу.

Вона різко всміхнулася, але усмішка не вийшла. Губи здригнулися.

— Хочеш? Артеме, ти хоч уявляєш, як люди говорять? Я сьогодні в магазині пів дня слухала, як дві матусі з вашої школи перешіптувалися біля каси. «Син Коваленко, здається, з хлопцем зустрічається». «А в Мельник донька казала, що хтось із випускників у сукні прийде». Вони ж не відчепляться. Ні від тебе, ні від мене.

— От саме, — сказав я. — Вони вже не відчіпляються. Хоч у сорочці, хоч у сукні.

Мама відкрила рота, потім закрила. На стіні тихо цокав годинник, біля батареї сохли мої шкарпетки. Сусідка зверху совала стільцем по підлозі, шкребла ніжками, ніби хтось водив виделкою по нервах.

Телефон знову завібрував. На екрані вискочило повідомлення з невідомого номера: «Ще раз викаблучишся завтра — покажемо відео директору. І мамочці твоїй привіт».

Я встиг прочитати, перш ніж мама вихопила телефон.

— Яке відео? — Голос у неї зірвався…