Вдова щодня приносила на могилу чоловіка свіжі квіти, але вони безслідно зникали

Вітер стих. Настала абсолютна, дзвінка тиша. Ні гулу машин, ні стукоту коліс товарного потяга.

Марія дістала з кишені годинник. Сріблястий метал корпусу поблискував у світлі далеких ліхтарів. Стрілки стояли на позначці 14:15. Вона дивилася на циферблат довго, не кліпаючи. Потім її великий палець, який інстинктивно потягнувся до тріщини на склі, завмер за міліметр від неї.

Уперше за вісім місяців вона не стала тиснути на рану.

Марія розтиснула пальці. Вона підняла годинник, поклала його на дно невеликої лунки поруч із хрестом і притисла грудкою землі.

Вона підвелася. Обтрусила коліна від налиплого снігу. Поправила комір куртки. Розвернулася й зашагала назад прокладеною нею ж стежкою. Сніг рівно хрустів під підошвами. Крок за кроком. Рівно. Упевнено. Вона не озиралася.

Крапля талої води зірвалася з бляшаного козирка даху й ударила по металевому підвіконню. Дзвінкий, різкий звук. За нею друга. Третя. Квітневе сонце прогрівало цегляну кладку старої п’ятиповерхівки, змушуючи почорнілі замети у дворах осідати й стікати брудними струмками.

Марія стояла біля відчиненої кватирки. На кухні пахло свіжістю, мокрим асфальтом і ледь вловимою гіркотою прілого листя, що відтаювало під вікнами. На плиті тихо свистів новий емальований чайник. Старий сталевий термос лежав у нижній шухляді столу, засунутий у найдальший куток, поруч зі стосом невикористаних квитанцій.

Вона зняла чайник із вогню. Налила окріп у білу керамічну чашку. Вода забарвилася в густий коричневий колір.

Із кімнати долинав приглушений голос диктора новинного каналу. Старий телевізор працював фоном.

«…слідство у справі про крадіжки у сфері ритуальних послуг триває. Колишній директор міського некрополя та троє співробітників правоохоронних органів перебувають під арештом. У ході перевірки було виявлено масштабні схеми перепродажу…»

Марія зробила ковток. Чай обпік язик. Вона підійшла до телевізора й натиснула кнопку на панелі. Екран згас із тихим клацанням. Кімната поринула в тишу, яку порушувало тільки рівномірне капання води за вікном.

Вона відчинила шафу. Дістала легку демісезонну куртку замість важкого пальта. На ноги взула гумові чоботи. У кишеню лягли ключі від квартири. Жодних важких металевих ліхтариків. Жодної ізоляційної стрічки. Жодного зупиненого годинника. Права кишеня була абсолютно порожня. Звичка стискати пальці в кулак зникла два тижні тому, залишивши по собі лише ледь помітний білий шрам на подушечці великого пальця — слід від гострого краю скла.

Дорога до східної околиці міста займала все ті самі сорок хвилин. Але тепер автобус не трясло на зледенілих вибоїнах. Шини м’яко шаруділи мокрим асфальтом, розбризкуючи калюжі.

Автобусна зупинка змінилася. Старий іржавий знак розкладу замінили на новий, блискучий, під склом. Металевий ларок, у якому раніше працювала Галина, зник. На його місці лишився тільки квадрат чистого асфальту, окреслений сірим бетоном, та кілька глибоких подряпин від евакуатора, який забрав конструкцію в середині лютого…