Вдова щодня приносила на могилу чоловіка свіжі квіти, але вони безслідно зникали

Вона пішла до будки охоронця біля головної брами. Усередині працював обігрівач зі спіраллю, пахло паленим пилом і завареним у кухлі пакетованим чаєм. Охоронець Остапчук дивився в маленький екран портативного телевізора. На екрані без звуку рухалися постаті у формі.

— Ділянка 42, — сказала тоді Марія, стоячи у дверях будки. — Хтось забирає квіти.

Остапчук неохоче відірвався від екрана. Почухав сиву щетину.

— Я обходи роблю двічі за ніч, — хрипко відповів він. — Ворота на замку. Хто там лазить — не бачив. Бомжі, може. На перепродаж тягнуть. Ви, це, не носіть свіжі. Примітили.

Вона й далі носила. Вона економила на хлібі. Вона перераховувала монети на прилавку Галини, ловлячи на собі її важкий, сповнений розуміння погляд. І щовечора ваза стояла порожня. І хтось методично перетворював її пам’ять на товар.

Марія зупинилася біля автобусної зупинки. Автобус мав прийти за десять хвилин. Вітер розгойдував бляшаний знак розкладу. Метал терся об метал із скреготом. Вона подивилася на свої черевики. На носках застиг сірий кладовищенський бруд. Рука знову намацала годинник. Тріщина на склі. 14:15.

Вона розвернулася й пішла геть від зупинки, у бік дому.

У квартирі було холодно. Батареї ледь тепліли. Марія не стала вмикати світло в передпокої. Вона пройшла на кухню, поставила на плиту металевий чайник. Запалила конфорку. Синє полум’я освітило кут столу.

Вона дістала з шафи старий термос із нержавної сталі, відкрутила кришку. Кинула всередину три ложки чорного чаю. Залила окропом. Закрутила клапан — пролунав сухий металевий скрип.

Потім вона відчинила нижню шухляду комода. Дістала щільні вовняні шкарпетки, в’язаний светр із високим коміром, який раніше належав Вікторові. Чорну в’язану шапку без відвороту. Одяглася. Поверх светра накинула довгу темну куртку, що зливалася з тінню. У праву кишеню куртки ліг годинник. У ліву — важкий металевий ліхтарик.

Надворі стрімко сутеніло. Листопадові присмерки густі, в’язкі. Вони ковтають обриси будинків і дерев. Марія вийшла з під’їзду й швидким кроком попрямувала назад до східної околиці міста, туди, де закінчувалися житлові квартали й починалася бетонна стіна кладовища.

Східна ділянка. Та сама прогнила сітка-рабиця, про яку говорив Звягінцев. Марія знала це місце. Дерева тут росли густо, їхнє коріння піднімало шматки старого асфальту. Вона підійшла до паркану, намацала розійдений шов у сітці й протиснулася всередину. Металевий дріт дряпнув по тканині куртки.

На території було абсолютно темно. Жодного ліхтаря. Тільки вдалині, за сотнею рядів, тьмяно світилося вікно будки Остапчука. Під підошвами хрустів дрібний гравій. Марія ступала обережно, ставлячи ногу з носка на п’яту. Вона знала дорогу напам’ять. Дев’ятий ряд від старої берези, ліворуч, повз масивний чорний пам’ятник.

Ділянка 42.

У темряві свіжа пляма землі здавалася чорним проваллям. У пластиковій вазі стояли п’ять гвоздик, куплених нею сьогодні вранці. Вона їх не бачила, але відчувала їхній терпкий, гіркуватий запах, що перебивав запах прілого листя.

За три метри від могили Віктора стояв старий родинний склеп, обнесений високою кованою огорожею з широким кам’яним цоколем. Марія підійшла до нього. Опустилася на холодний камінь, притулившись спиною до чавунних прутів. Камінь обпік холодом навіть крізь щільну тканину. Вона підтягла коліна до грудей. Дістала термос, але не стала пити. Просто тримала його в руках, забираючи металеве тепло.

Час зупинився. Довкола була тільки дзвінка тиша старого некрополя. Зрідка вітер шарудів сухими гілками дуба. Пальці в кишені стискали годинник.

Минула година. Потім друга. Холод почав пробиратися крізь підошви черевиків, піднімаючись литками. Марія сиділа нерухомо. Очі звикли до темряви, розрізняючи контури хрестів і огорож у блідому світлі місячного диска, що пробивався крізь хмари.

Раптом ліворуч, з боку головної алеї, пролунав звук.

Марія перестала дихати…