Вдова щодня приносила на могилу чоловіка свіжі квіти, але вони безслідно зникали

Це був не вітер. Це був ритмічний, акуратний хрускіт гравію. Хтось ішов, намагаючись ступати тихо, але вага тіла неминуче тиснула на дрібне каміння. Хрускіт. Пауза. Хрускіт.

Звук наближався. Він рухався вздовж восьмого ряду. Потім звернув на дев’ятий.

Марія повільно, міліметр за міліметром, опустила термос на землю. Права рука стиснула руків’я ліхтарика. Вона трохи підвелася, визираючи з-за кам’яного цоколя склепу.

У проході між могилами з’явився силует. Людина рухалася впевнено, без джерела світла. Силует був невисокий, згорблений. Людина підійшла просто до ділянки 42. Зупинилася. Почувся легкий сплеск води — рука в рукавичці впевнено перехопила стебла гвоздик і потягла їх із вази. Вода капнула на землю.

Марія ступила з-за склепу. Її великий палець зсунув кнопку на корпусі ліхтарика до клацання.

Потужний промінь білого світла розітнув темряву, вдаривши просто в обличчя постаті, що застигла з квітами в руках. Людина різко змахнула вільною рукою, затуляючись від сліпучого світла.

Марія зробила ще один крок уперед, очікуючи побачити волоцюгу, злодія, підлітка. Кого завгодно. Але коли світло ліхтаря вихопило деталі, рука Марії здригнулася, і промінь на мить метнувся вбік. Той, хто стояв перед нею, повільно опустив руку від обличчя.

Промінь вихопив із мороку мокрий пластиковий край чорного будівельного відра. Ковзнув вище. Зношена синя куртка з дешевої синтетики з відірваною нижньою кнопкою. Товстий сірий шарф, замотаний у три кільця, приховував підборіддя. Світло вдарило в обличчя, і жінка різко заплющилася, відвертаючи голову вбік.

Марія опустила ліхтарик нижче, на рівень грудей.

У відрі лежали темно-червоні гвоздики. Ті самі. Стебла були щільно стягнуті тонкою гумкою. Брудна вода повільно капала з них на сухе дубове листя. Крап. Крап.

Це була Галина.

Та сама квіткарка з тісного кіоску біля автобусної зупинки. Та, чиї грубі пальці із землею, що в’їлася під нігті, щоранку методично загортали ці квіти в прозору плівку. Та, що важко зітхала, перераховуючи зім’яті купюри, і відводила погляд.

Марія не опустила ліхтаря. Права рука в кишені куртки з силою стиснула металевий корпус годинника. Гострий край тріснутого скла врізався в подушечку великого пальця. У роті з’явився їдкий присмак міді.

У пам’яті сплив травень. Запах квітучого бузку за вікном змішувався з задушливим запахом аміаку й формаліну в коридорі моргу. Біла кахляна плитка зі сколотими краями. Санітар у вицвілій зеленій робі виніс у коридор чорний сміттєвий пакет. Усередині лежала робоча куртка Віктора, просякнута машинним мастилом і густою, потемнілою кров’ю. Зверху лежав маленький прозорий пакет із пластиковим замком. У ньому був годинник. Сталевий браслет був розірваний навпіл. Циферблат укривала липка плівка. Марія тоді довго терла це скло паперовою серветкою, сидячи на бетонній лавці біля зупинки. Кров намертво в’їлася в мікротріщини металу.

Потім був похорон. Травень видався дощовим. Глина на кладовищі була в’язка, як холодний пластилін. Лопати землекопів чавкали, насилу занурюючись у відвали. Двоє робітників у брудних комбінезонах курили дешеві сигарети, спершись на огорожу сусіднього склепу, байдуже чекаючи, поки Марія кине першу грудку. Важкі грудки мокрої глини глухо стукали по лакованій кришці дешевої соснової труни. Цей стукіт і досі віддавався у скронях при кожному ударі пульсу.

Тоді, в прокуреному кабінеті Звягінцева, вона відлічила двадцять тисяч рублів. Купюри були нові, хрусткі — термінова позика, оформлена під величезний відсоток у ларьку біля станції електрички. Звягінцев змахнув гроші у верхню шухляду столу. «Ділянка хороша, суха. Вода навесні не стоїть», — промовив він тим самим тоном, яким сьогодні говорив про витратний матеріал.

Галина переступила з ноги на ногу. Важкі гумові чоботи рипнули по дрібному гравію. Вона не кинула відро. Не спробувала втекти в темряву.

— Вимкни, — голос квіткарки прозвучав глухо, без жодної ноти страху чи каяття. Звичайний буденний тон.

Марія зсунула кнопку. Темрява миттю зімкнулася довкола них, щільна, відчутна. Бліде світло місяця, що пробивалося крізь рвані хмари, ледь окреслювало контури гранітних плит і кованих огорож.

Галина зі стуком поставила відро на землю. Полізла в кишеню куртки. Чиркнуло коліщатко запальнички. Жовтий вогник освітив утомлене обличчя з глибокими тінями під очима. Вона прикурила сигарету без фільтра. Густий дим змішався із запахом прілої землі.

— Хочеш у поліцію дзвонити?