ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Село спостерігало. За тином Ганни постійно хтось затримувався: то баба з порожнім відром раптом спиниться поправити хустку, то старий, проходячи повз, кашляне й зазирне через плече. Бачили, як Семен чистить криницю, спритно спускаючись по мокрих вінцях; як Мирон виправляє косяк у сінях; як Данило лагодить старий годинник, що багато років висів на стіні мертвим тягарем.

Що міцнішим ставало господарство Ганни, то дужче росла чужа злість. Людям було прикро. Прикро, що ті, кого вони боялися й зневажали, виявилися уважнішими, тверезішими й роботящішими за багатьох своїх. Прикро, що у вдови на краю села раптом застукали сокири, запахло свіжою стружкою, а в них самих тини й далі валилися, а чоловіки вечорами дедалі частіше тяглися до пляшки.

Перше відкрите зіткнення сталося біля криниці в суботу. Ганна прийшла по воду й застала там Параску з двома сусідками. Розмова обірвалася відразу, але тиша вийшла така отруйна, що краще б вони й далі шепотілися.

— Ну що, Ганно, — протягла Параска, вхопившись за відро обома руками, — лазеньку своїм робітничкам топиш? Мабуть, і не тільки спини їм париш. Вдова, а совісті на макове зерня не лишилося. Трьох чоловіків на подвір’ї тримаєш, усе село дивиться.

Ганна поставила відра на зруб криниці. Повільно, щоб не розхлюпати гнів раніше часу. Подивилася на Параску просто, важко, без крику.

— Совість, Параско, це коли в тебе паркан третій рік на підпорах, а твій Прокіп п’ятий день під лавкою спить. Мої люди не п’ють, не лаються й чужого не беруть. Вони мені хату піднімають. Заздрісно, що в мене на подвір’ї діло йде? То скажи чесно. А язика брудом не марай.

Параска роззявила рота, але слова застрягли.

— Ми на тебе скаргу напишемо, — нарешті виплюнула вона. — З адміністрації перевірку пришлють. Тоді подивимося, як заспіваєш.

Ганна підняла коромисло на плечі.

— Пишіть. Папір терпить більше, ніж люди.

Вона пішла, чуючи за спиною шипіння, зітхання, ображені прокльони. І розуміла: це тільки початок. Село не пробачить їй не лише чужих чоловіків на подвір’ї. Не пробачить того, що вона насмілилася стати міцнішою, коли решта звикла жити в сірій нужді й страху.

Увечері, коли на столі стояла миска картоплі й щі, Данило довго мовчав, а потім відклав ложку.

— Ганно Климентіївно, ми завтра підемо.

Мирон не підвів очей. Семен, стомлений після криниці, дрімав у кутку, але від цих слів здригнувся.

— Не хочемо вам лиха. Ми чули, що біля криниці говорили. Село вас через нас з’їсть.

Ганна подивилася на них по черзі. На Данила з його спокійною приреченістю. На Мирона, який сидів так нерухомо, ніби наперед погодився з покаранням. На Семена, усе ще хлопчиська, але вже навченого йти раніше, ніж його виженуть.

— Дванадцять років я сама жила, — сказала вона тихо. — За ці роки ніхто не спитав, чи тече в мене дах і чи є взимку хліб. А тепер усі про мою совість згадали. Ні. Залишаєтеся. Картопля сама себе не викопає, город не прибереться.

Мирон відвернувся до вікна. Але Ганна встигла помітити, як у нього в очах блиснула волога. Він швидко стиснув губи, ніби то був не сором, а біль від старої рани.

До наступного випробування лишалося зовсім трохи: за кілька днів до її воріт під’їде чорна машина з щільними фіранками на вікнах, і троє чоловіків, яких вона лишила за своїм столом, знову стануть здобиччю для людей із печатками й холодними обличчями…