Свекруха вирішила, що після нашої іпотеки ми маємо платити ще й за квартиру її доньки

— Тільки мою сумку на тумбу не кладіть, — розпорядилася Лариса Петрівна, щойно переступивши поріг. — Матеріал м’який: слід лишається від одного необережного руху. І кухонну кватирку прикрийте, заради всього святого. Від таких протягів у мене одразу шию зводить.

Вона входила до передпокою важко й упевнено, ніби не в гості прийшла, а почала огляд приміщення перед заселенням. Чоботи ще лишалися на ногах, а взувальна ложка вже була пересунута, килимок зсунутий носком, сумка зайняла половину проходу, і повітря довкола неї стало тіснішим.

Олеся стояла біля одвірка з дерев’яною лопаткою в руці. Вона щойно помішувала на сковороді рис для гарніру, але тепер дивилася на свекруху й намагалася зберегти спокійний вираз обличчя. Лариса Петрівна вміла з’являтися так, що навіть звичайний передпокій перетворювався на маленький склад претензій.

— Проходьте, Ларисо Петрівно, роздягайтеся, — сказала Олеся рівно.

Вона не кинулася приймати пальто, не стала шукати найм’якші капці й не зобразила захвату, якого не відчувала. Вечір замислювався як тихий родинний ужин: без розмаху, без пишних слів, лише для тих, хто був поруч. Свекруху покликали з ввічливості, хоча Олеся ще вдень подумала: де з’являється Лариса Петрівна, там спокій довго не живе.

Із ванної визирнув Тарас, витираючи долоні рушником.

— Привіт, мам, — коротко сказав він і пішов на кухню.

Лариса Петрівна зняла широкий шарф, схожий на змію, що згорнулася довкола шиї, і повісила його поверх свіжовипраного Олесиного пальта. Олеся мовчки зняла шарф, перенесла на вільний гачок і знову опустила руку. Жодних слів. Усе було зрозуміло й без них: вторгнення почалося з вішалки, а далі, найімовірніше, підуть шафки, плінтуси, зітхання про пил і лекція про те, як неправильно вони харчуються…