Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі

Оксані було тридцять шість, але виглядала вона значно старшою. Обличчя загострилося, під шкірою проступали вилиці, тонкі руки безвольно лежали на колінах. На зап’ястках темніли сліди, значення яких Максим зрозумів одразу. Розплющені очі дивилися крізь кімнату, не затримуючись ні на предметах, ні на людях.

Коли Максим вимовив її ім’я, Оксана повільно повернулася. Їхні погляди зустрілися на секунду, потім вона відвернулася з цілковитою байдужістю, ніби перед нею стояла порожня стіна. Жінка, з якою він прожив десять років і планував постаріти, наче пішла кудись дуже далеко. На дивані лишалося тільки змучене тіло, звикле виконувати чужі розпорядження.

Максим шукав бодай один знайомий рух, який пов’язав би жінку, що сиділа перед ним, із колишньою Оксаною. У пам’яті вона сміялася, коли він лоскотав її за вухом, сперечалася про ремонт квартири й будувала плани на весілля. Тепер обличчя лишалося нерухомим, пальці не ворушилися, погляд ні на чому не затримувався. Відсутність будь-якої реакції остаточно показувала, наскільки далеко зайшло руйнування.

Роман насмішкувато звелів їй привітати колишнього нареченого, але Оксана ніяк не відгукнулася. Кирило знову поклав важку долоню Максимові на плече й заявив, що обіцянку вони виконали: жінка при ділі й «відпрацьовує борги». Він говорив про неї так, ніби обговорював зношений автомобіль, який іще можна використати. Кожне слово звучало буденно, і від цієї буденності ставало страшніше.

Максим мовчав, розглядаючи порожні очі Оксани, її зап’ястки й нерухомі пальці. Перед ним спалахували зовсім інші картини: її сміх, волосся на подушці, звичка морщити ніс від міцного чаю, список гостей на майбутнє весілля. Внутрішня тріщина, що з’явилася біля могили, розійшлася ширше. Ще один рух — і весь ретельно зведений захист міг завалитися.

Він змусив себе не рухатися. Якби лють вирвалася назовні тієї миті, троє чоловіків могли не вийти з кімнати, а Максим знову опинився б за ґратами, не встигнувши допомогти Оксані. Крім того, миттєва розправа здавалася йому надто простою. Вони забрали в матері й нареченої роки, а самі не втратили навіть одного спокійного вечора.

Максим розвернувся й пішов, не відповівши ні на одну насмішку. Кирило крикнув услід, що квартира йому більше не належить, Роман голосно зареготав, а Денис, як і раніше, мовчав. За зачиненими дверима музика знову заглушила все інше. Максим повільно спустився сходами, якими колись носив будівельні матеріали для ремонту власного дому.

На вулиці блимав самотній ліхтар, з вікон другого поверху лилося світло й тремтіли баси. Мороз хапав за обличчя, але Максим стояв нерухомо й рахував вдихи. Старий співкамерник-лісник Остап Миронович учив його: звір, що кидається одразу, потрапляє в пастку, а той, хто вміє чекати, обирає місце й час. Максим дорахував до ста, потім почав знову й лише після другого кола зрозумів, до кого має йти…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇