Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі
Огорожі не було, могильний пагорб майже зрівнявся зі снігом. Максим опустився навколішки, не помічаючи, як холодна волога просочує джинси. Сім років він вибудовував усередині захисну стіну: кожен принизливий день додавав до неї новий камінь, кожен вечір зміцнював розчин. Перед іменем матері в цій стіні вперше з’явилася тріщина.
Найбільше мучило не те, що він не встиг попрощатися, а невідомість її останнього дня. Хто заплющив їй очі, хто вибирав місце, хто ніс просту труну й стояв біля свіжої землі? Максим не знав навіть дати похорону, доки не прочитав її на табличці. Чужі люди виконали обов’язки сина, а він у цей час жив за дзвінком, рахував перевірки й досі вірив обіцянкам винуватців.
Він не заплакав. Замість сліз із грудей піднявся тупий, важкий біль, зігнув навпіл і змусив притиснутися чолом до промерзлої землі. Максим лише повторював, що просить пробачення. Ні сніг, ні земля не відповідали, але він лишався там майже пів години, доки пальці не втратили чутливості, а дихання не почало різати легені.
Підвестися виявилося важче, ніж опуститися навколішки. Ноги не слухалися, перед очима плавали темні цятки, а мокра тканина прилипла до шкіри. Максим іще раз провів долонею по снігу на могилі, ніби міг торкнутися матері крізь мерзлу землю. Потім сховав листа глибше у внутрішню кишеню й змусив себе піти, відчуваючи спиною самотній хрест.
Від кладовища Максим повільно попрямував до квартири, де прожив п’ятнадцять років. Її залишила бабуся; ремонт Максим робив власноруч, а шпалери вибирав разом з Оксаною. Саме там вони збиралися жити після весілля, призначеного за місяць після фатальної аварії. За роки ув’язнення це місце перетворилося на єдину уявну точку, до якої він повертався, коли особливо важко було витримати черговий день.
Замість знайомих дверей стояли дорогі металеві. На дзвінок вийшов незнайомий хлопець років двадцяти п’яти; за його спиною гриміла музика, а з коридору тягнуло тютюновим димом, спиртним і важким солодкавим запахом. Почувши, що Максим тут живе, хлопець розсміявся й покликав господаря. За кілька секунд у передпокій вийшов Кирило Гринюк.
За сім років Кирило погладшав, риси обличчя стали м’якшими й важчими, однак погляд лишився тим самим — ситим і самовпевненим. Спочатку він не впізнав Максима, потім розплився в задоволеній усмішці й запросив увійти, ніби зустрів давнього приятеля. Ні переляку, ні сорому в ньому не було. Він навіть по-дружньому відступив, звільняючи прохід у квартиру, яку вважав своєю.
Коридор виявився заваленим взуттям, стіни були забруднені, на колись чистих шпалерах висіли дешеві плакати. У великій кімнаті Максим побачив Романа Савчука — високого, широкоплечого чоловіка з густою бородою — і худого, неспокійного Дениса Бондаренка із запаленими очима. Поруч сиділи кілька дівчат з однаково відсутніми обличчями. На столі тіснилися пляшки, папери з борговими зобов’язаннями й брудний посуд.
Кирило ляснув Максима по плечу й голосно оголосив приятелям, що їхня давня «легенда» нарешті звільнилася. Роман засміявся, Денис швидко відвів погляд. А потім Кирило ступив убік, відкриваючи диван біля дальньої стіни. Там сиділа жінка, і Максимові знадобилося кілька болісних митей, щоб упізнати в ній Оксану…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
