Водій-асенізатор підібрав на трасі бідну ДІВЧИНУ, він утратив голову від її вдячності
Дані було 23 роки, і працював він водієм асенізаторської машини. Робота, що й казати, не з тих, про які мріють. Відкачувати вигрібні ями, возити те, від чого люди відвертаються й затуляють носа, не кожен погодиться.

Але в їхньому маленькому містечку, загубленому десь у глибинці, серед полів і перелісків, роботи взагалі було мало, а такої, щоб без освіти й без стажу, — і поготів. Тож Даня не нарікав. Він чесно вставав затемна, чесно робив свою справу й був вдячний за те, що в нього взагалі є чим прогодувати себе й матір.
Він узагалі був із тих рідкісних людей, які вміють бути вдячними за мале. Платили йому небагато, кар’єри на такій роботі не передбачалося, дівчата, побачивши його в брезентовій робі біля вакуумних шлангів, сахалися вбік. Але Даня не занепадав духом.
Він міркував просто: робота його потрібна, без неї ніяк, а соромної праці не буває. Соромно красти й обманювати, а чесно заробляти на хліб не соромно. Так його вчила мати, так він і жив.
З дитинства йому випало чимало. Коли Дані було сім років, він разом із батьком потрапив у страшну аварію. Батько загинув на місці, а самого хлопчика витягли з понівеченої машини живим, але з тяжкою травмою ноги.
Ногу врятували, але зрослася вона неправильно, і відтоді Даня на все життя залишився кульгавим. Саму аварію він майже не пам’ятав. Пам’ять ніби милосердно стерла той день, але кульгавість залишилася, і кожен крок тихо, звично нагадував йому про батька.
Після загибелі чоловіка Ларисі, Данієвій матері, довелося тяжко. Вони не жили, а виживали. Лариса бралася за будь-яку роботу, мила підлоги, тягала важкі відра, драїла під’їзди й контори день і ніч.
Роки такої праці не минули дарма: з роками здоров’я її було підірване, спину скрутило, руки й ноги часом віднімалися, але вона ніколи не нарікала й не опускала рук. Працювала до останнього, тягнула сина, віддавала йому все, що могла, і ще трохи понад те. Шкільні роки Даня згадував із болем.
З нього знущалися. Через кульгавість, через бідний латаний-перелатаний одяг, через те, що мати була простою прибиральницею. Хлопчаки навмисне ганялися за ним, знаючи, що він не зможе втекти.
Вони штовхали його, відбирали портфель, розкидали зошити. Дівчатка морщили носи. Учителі вичитували його перед усім класом, коли він не приносив грошей на черговий шкільний збір.
Їм просто не спадало на думку, що мати не може дозволити собі зайвого зошита. І Даня писав у старих, заощаджуючи кожен рядок, а потім однаково наштовхувався на глузування. Від усього цього він замкнувся, став мовчазним.
Він звик чекати від людей радше образи, ніж добра. Він добре пам’ятав один день. Узимку, у третьому класі, хлопчаки відібрали в нього стару латану-перелатану шапку й закинули на дерево, а самі реготали, дивлячись, як він, кульгавий, підстрибує під нею, намагаючись дістати.
Він тоді прийшов додому без шапки, змерзлий, і не сказав матері правди. Сказав, що загубив. А вночі чув, як вона плаче на кухні, бо нову купити не було за що…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇