На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

Олеся звично провела пальцем по тріснутому склу телефона, намагаючись влучити в значок пошти. Екран, увесь у тонких променях давніх сколів, неохоче спалахнув тьмяним світлом. Кілька секунд він показував порожнє біле поле, потім застосунок таки відкрився — і тут же застиг на півдорозі завантаження, ніби образився на зайвий рух.

Олеся видихнула крізь зуби. Це повторювалося щодня: натисни, зачекай, перезапусти, знову зачекай, а потім зроби вигляд, що тебе не дратує власний телефон, який давно просився не в ремонт, а на заслужений спочинок. Грошей у сім’ї на новий апарат начебто вистачало. Принаймні Роман зовсім недавно без особливих роздумів змінив свій смартфон на свіжу модель і тепер милувався ним за сніданком, як дитина новою іграшкою.

Та щойно Олеся заводила мову про свій телефон, чоловік незмінно ставав розважливим і господарським.

— Лесю, ну потерпи ще трохи, — казав він м’яко, ніби вмовляв не дружину, а вередливу дівчинку. — Зараз не час для таких покупок. Ми ж ремонт у ванній збиралися робити.

Ремонт у ванній збиралися робити вже майже два роки. За цей час відвалилася плитка біля умивальника, кран почав посвистувати ночами, а розмова про ремонт перетворилася на зручну ширму, за якою зникало будь-яке прохання Олесі. Вона щоразу стримувалася, бо не хотіла виглядати жадібною, дріб’язковою, невдячною. Усміхалася, кивала — і знову носила в сумці свій напівмертвий ґаджет, сподіваючись, що він не вимкнеться в найневдаліший момент.

І все ж останній тиждень Роман поводився дивно. Він ніби весь час тримав при собі якийсь секрет: усміхався в бік дружини, обривав телефонні розмови, коли вона заходила до кімнати, підморгував за столом і з важливим виглядом казав, що до її тридцятип’ятиріччя готує щось особливе.

— Ти навіть не уявляєш, що я вигадав, — сказав він якось уранці, намазуючи масло на тост. — Побачиш, ходитимеш під враженням.

Олеся лише зніяковіло усміхнулася. За сім років шлюбу вона навчилася не чекати надто багато від Романових сюрпризів. Його фантазія часто працювала в бік того, що було весело йому самому, а не тому, кого він збирався тішити. Але зараз у ньому було щось інше: надто задоволений погляд, надто дбайливо схована усмішка, надто багато недомовленості.

Напередодні він ніби випадково спитав:

— А ти взагалі що хотіла б на день народження?

— Та нічого особливого, — відповіла Олеся й знизала плечима, хоча всередині одразу озвалася боязка надія.

Вона помовчала, покрутила в руках горнятко й усе-таки наважилася.

— Хіба що телефон. Мій уже зовсім здає. Сьогодні пошта відкривалася хвилин п’ять.

— Телефон, значить? — протягнув Роман і всміхнувся так, що в Олесі серце на мить завмерло. — Ну-ну. Я зрозумів.

Зрозумів. Це коротке слово задзвеніло в ній тихим дзвіночком. Може, цього разу він і справді почув? Може, не відмахнувся, не сховався за ремонт, не вирішив, що її прохання — дрібниця?

Надія зміцніла після візиту Ганни Петрівни. Свекруха з’явилася вдень, оголосивши, що зайшла «по дорозі», хоча потрібний їй магазин був зовсім в іншому боці. Олеся поставила чайник, дістала сирну запіканку, яку спекла ввечері, знаючи слабкість Ганни Петрівни до таких смаколиків. Свекруха сіла за стіл, поправила акуратно вкладене світле волосся й подивилася на невістку з такою багатозначністю, що в тієї мимоволі напружилися плечі.

— Мій Ромчик завжди був вигадником, — сказала вона, відрізаючи собі шматочок запіканки. — Такий сюрприз тобі готує, що ти очам своїм не повіриш.

— Сподіваюся, він не збирається вискочити з торта, — спробувала пожартувати Олеся, розливаючи чай.

Ганна Петрівна підібгала губи. Жарт їй не сподобався, хоч сама вона вважала себе людиною з тонким почуттям гумору.

— Нинішні жінки все в жарт переводять, — промовила вона повчально. — А от раніше, якщо чоловік робив подарунок, це був знак уваги. Не те що тепер: подавай їм дорогі пристрої щороку.

Щоки Олесі неприємно запалали. Свекруха вміла влучити в болюче місце навіть тоді, коли начебто говорила «взагалі». Кожна її фраза виглядала міркуванням про життя, але приземлялася точно туди, де в Олесі й без того було тонко.

— Я зовсім не це мала на увазі, Ганно Петрівно, — почала вона.

— Та чого ти виправдовуєшся? — свекруха махнула рукою, ніби відганяла не слова, а саму потребу слухати. — Я ж так, до слова. Син у мене з фантазією. Уміє дивувати.

Вона примружилася, і в цьому примруженні було щось таке, від чого Олесі стало незатишно. Та вона тут же насварила себе за підозріливість. Напевно, просто втомилася. Напевно, надто сильно хоче повірити, що Роман справді підготував їй те, про що вона давно просила…