Свекруха вирішила, що може брати речі з мого дому без дозволу, але ноутбук за дев’яносто тисяч став її найбільшою помилкою

Тарас повідомив про матір за вечерею так, ніби йшлося про тимчасову побутову дрібницю.

— Мамі треба пожити в нас якийсь час, — сказав він, відсуваючи тарілку. — Вона розійшлася з вітчимом, житло втратила, з грошима зараз зовсім сутужно.

Оксана не стала сперечатися. Галина Степанівна все життя пропрацювала бухгалтеркою, а тепер, у п’ятдесят п’ять, залишилася без звичної опори. Орендоване житло їй довелося залишити, заощаджень майже не було. Оксана уявила, як це — після розлучення не знати, де завтра прокинутися, — і кивнула.

— Звісно, нехай приїжджає, — сказала вона. — Переживемо.

Перші тижні здавалося, що рішення було правильним. Галина Степанівна вставала раніше за всіх, поралася на кухні, сиділа з дворічним Назаром, поки Оксана закривала замовлення. Оксана працювала графічною дизайнеркою на фрилансі, і кожна спокійна пара годин була для неї важливою. Тарас, програміст у технологічній компанії, ішов рано й повертався пізно.

Але поступово допомога свекрухи почала змінювати форму. Спершу Галина Степанівна переставила крісла у вітальні, пояснивши, що «так просторіше». Потім без дозволу переклала посуд по шафках. Далі почала зауважувати, що Оксана надто часто користується доставкою їжі, і з м’якою усмішкою, від якої чомусь ставало холодно, пропонувала «нормальну домашню кухню».

— Дитино, ну навіщо витрачати гроші на ці коробки? — казала вона, розглядаючи чеки в телефоні. — Я можу приготувати щось корисне. Ти ж усе одно цілий день сидиш над своїми картинками.

Оксана спершу пропускала такі слова повз вуха. Вона нагадувала собі: людині важко, треба виявити терпіння. Але квартира дедалі помітніше починала жити за правилами Галини Степанівни. І одного разу Оксана спіймала себе на тому, що йде власним коридором тихіше, ніж зазвичай, ніби боїться завадити господині, якій сама ж дозволила залишитися…