Я думала, що обвела 70-річного чоловіка навколо пальця. Сюрприз, який чекав на мене

Ткаченко перестав писати. Він підвів погляд на Аліну. На частку секунди кутик його губ сіпнувся в подобі схвальної усмішки. Хижак вітав хижака. Аліна відвернулася. Вона закінчила давати свідчення, спустилася з трибуни й пішла до виходу. Двері за її спиною зачинилися з глухим, важким стуком, відрізаючи її від механізму правосуддя.

Надворі вона глибоко вдихнула крижане березневе повітря. Мокрий вітер ударив в обличчя. Під важкими черевиками хлюпала вода.

Офіс аудиторської компанії містився на третьому поверсі безликого бізнес-центру. У приміщенні пахло паленою кавою зі зламаної кавомашини й нагрітим пластиком принтерів. Монотонно гули сервери за тонкою гіпсокартонною перегородкою.

Аліна сиділа за своїм столом. На моніторі безкінечним полотном тягнулася таблиця в Excel. Звіряння квартальних балансів мережі продуктових магазинів. Податкові відрахування, амортизація холодильного обладнання, зарплатні відомості. Поруч за столом важко зітхала колега — жінка років п’ятдесяти у в’язаній кофті.

— Вони знову не провели накладні по складу, — поскаржилася колега, люто клацаючи мишкою. — Штраф вліплять. Тисяч десять. Як вони не розуміють, що це катастрофа?

Аліна мовчки дивилася на екран. Цифри були просто цифрами. Вони більше не пахли валідолом. Вони не вартували людських життів, не ховалися за броньованими дверима й не вимагали знищення чужих доль. Катастрофа — це не штраф у десять тисяч. Катастрофа — це звук вимкненого інфузомата в порожній кімнаті з корковими стінами.

Вона методично ввела коригувальну проводку. Клавіша Enter тихо клацнула. Таблиця перерахувалася. Баланс зійшовся.

У суботу вранці Аліна поїхала за місто. Електричка була напівпорожня. Вагон пах мокрою гумою й перегаром. За заляпаним брудом вікном миготіли голі, чорні стовбури дерев.

Кладовище на околиці області зустріло її тишею й глиною, що чавкала під ногами. Аліна йшла вузькою алеєю між похиленими металевими огорожами. Вона довго шукала потрібний сектор.

Могила Віктора Соколова була в самому кінці, біля іржавого паркану, що відділяв територію від лісу. Жодного граніту. Жодних статуй чи мармурових склепів. Звичайний пагорб вологої, важкої землі. Зверху стирчав стандартний дерев’яний хрест із металевою табличкою. Лише прізвище, ініціали й дві дати.

Прямі родичі, та сама дочка з Іспанії, не приїхали на похорон. Тіло забрала державна служба після завершення всіх експертиз. Мільярдера, який побудував імперію, поховали за рахунок муніципалітету…