Історія про те, як мама зустрічала сина

— Ну що, годувальнику, скільки привіз? — дзвінкий голос Тамари Петрівни розітнув тишу передпокою, щойно Денис переступив поріг.

Він навіть куртку зняти не встиг. Стояв із валізою в одній руці й пакетом мандаринів у другій, відчуваючи, як напруга стискає скроні. Із кухні тягнуло смаженою цибулею. У цьому знайомому запаху вгадувалася звична важкість очікування.

Його дружина Аліна завмерла біля вішалки. Щойно збиралася подати йому капці — і раптом зупинилася, ніби її вдарили. Мовчки поставила взуття на підлогу й відійшла до вікна.

— Мам, я з дороги, — Денис опустив валізу й повернувся до матері.

Та стояла, підібгавши губи, склавши руки на грудях. Поза прокурора, яку він пам’ятав із дитинства.

— А я тебе, годувальнику, сама на ноги поставила! — випалила Тамара Петрівна, входячи в раж. — У важкі роки, сам знаєш, вижити — вже подвиг. Ночей не спала, на трьох роботах гарувала. А ти мені навіть відповісти не хочеш?

— Хочу. Здрастуй, мамо, — втомлено відповів Денис.

— Здрастуй-здрастуй, — відмахнулася вона. — Я про діло питаю. Аліно, чого стоїш стовпом? Чоловік приїхав, зустрічати треба. Чи вас тепер по-новому зустрічають?

Аліна мовчки взяла з рук чоловіка пакет і валізу. Їхні пальці торкнулися — вона ледь стиснула його долоню. Денис подивився в її втомлені очі й зрозумів: ці два тижні вдома стануть випробуванням.

Із кімнати вилетіли діти. Шестирічний Єгор повис на батькові з криком…