Я думала, що обвела 70-річного чоловіка навколо пальця. Сюрприз, який чекав на мене

— Мені не потрібна дружина, Савельєва, — Соколов перехопив тростину. Кісточки його пальців побіліли. — Мені потрібна людина з чистою біографією, навичками аудитора та юридичним імунітетом, яка не побіжить до моїх партнерів за перших ознак катастрофи. Ваша ненависть до системи, яка зжерла вашого батька, — ваша найкраща рекомендація.

У п’ятницю вранці борг було погашено. У п’ятницю вдень у порожній, гулкій залі РАЦСу жінка в синтетичному бузковому костюмі монотонно зачитала стандартну промову. Аліна дивилася на тріщину в штукатурці над головою реєстраторки. Соколов стояв поруч, важко спираючись на тростину. Обручка з холодного, важкого металу ковзнула на її палець. Жодних усмішок. Жодних квітів. Лише скрегіт печатки по цупкому паперу свідоцтва про шлюб.

Дорога до особняка Соколова тривала годину. Чорний позашляховик безшумно котився лісовим шосе. За вікном миготіли чорні стовбури сосен. Будинок виявився масивною цегляною фортецею, схованою за високим парканом. Жодної прислуги. Жодних слідів життя на ідеально підстриженому газоні.

У просторому холі з мармуровою підлогою Соколов зупинився. Він важко дихав, повітря з легким свистом виходило з його легень.

— Я буду в себе, — сказав він, не обертаючись. Кожне слово давалося йому важко. — Рівно опівночі. Спальня на другому поверсі, в кінці коридору. Зайдеш без стуку.

Аліна залишилася сама в гостьовій кімнаті на першому поверсі. Час тягнувся густою патокою. Вона сиділа на краю жорсткого дивана. У будинку стояла абсолютна, дзвінка тиша. Чути було лише рівномірне цокання підлогового годинника в холі. За десять хвилин до дванадцятої вона встала. Пройшла до ванної. Увімкнула крижану воду й довго тримала під нею руки, доки шкіра не заніміла. Витерла кисті жорстким рушником.

Кроки дерев’яними сходами відлунювали глухим відгомоном. Другий поверх був занурений у напівтемряву. Довгий коридор, застелений килимовою доріжкою, що крала звуки. У самому кінці — масивні двостулкові двері з темного дуба. Мідна ручка ледь поблискувала у світлі одного настінного бра.

Аліна зупинилася перед дверима. Годинник на першому поверсі почав вибивати північ. Глухі, важкі удари. Один. Два. Три. Вона поклала долоню на холодний метал ручки. Натиснула. Механізм тихо клацнув.

Важкі двері безшумно подалися всередину. Аліна ступила за поріг.

В обличчя вдарив різкий, стерильний запах озону, медичного спирту й нагрітого пластику. Жодного напівмороку. Кімнату заливав сліпучий, мертвотно-білий світ хірургічних ламп, вмонтованих у стелю. У центрі, там, де мало б стояти подружнє ліжко, височіла складна металева конструкція, обплутана прозорими трубками й дротами.

Аліна завмерла, не в силі зробити й кроку. Вона дивилася не на медичне ліжко. Вона дивилася на стіни. Усі чотири стіни кімнати від підлоги до самого карниза були зашиті товстими корковими панелями. І на цих панелях не було вільного місця.

Сотні, а може, тисячі паперових аркушів вкривали стіни спальні. Роздруківки банківських проводок, схеми транзакцій, виписки із земельних кадастрів, копії паспортів, змазані фотографії, зроблені із салонів автомобілів. Між ними тяглися густі лінії, прокреслені чорним маркером просто по корку.

Аліна повільно перевела погляд. На стіні ліворуч, у нижньому кутку, висів аркуш формату А4. Копія арбітражного рішення щодо компанії її батька. Від нього чорна лінія вела до фотографії усміхненого чоловіка з подвійним підборіддям — власника фірми-монополіста. Від нього лінія йшла вище, до логотипа того самого кишенькового банку, а звідти — до ради директорів холдингу Соколова.

У центрі кімнати, на металевому ліжку, лежав Віктор Соколов. Від його передпліччя тяглися прозорі пластикові трубки до стійки з крапельницями й монітора, по якому беззвучно повзла зелена крива пульсу. Без свого бездоганного костюма він здавався крихітним. Шкіра обвисла на кістках, укрита жовтуватими пігментними плямами. Повітря з сиплим свистом втягувалося в його легені.

— Рак підшлункової, — голос Соколова був ледь чутний крізь гул кисневого концентратора. Він не повернув голови. Дивився просто в сліпучо-білу стелю. — Термінальна стадія. Моя рада директорів знає це. Вони вже ділять холдинг. Вони штучно банкрутять дрібних підрядників, виводячи активи в офшори, щоб після моєї смерті залишити спадкоємцям порожню, обгризену оболонку. Твій батько потрапив під каток їхньої чорнової схеми.

Аліна стояла нерухомо. Різкий запах медичного спирту змішувався з важким, солодкавим запахом в’янучого тіла.

— У сейфі за панеллю генеральні довіреності на твоє ім’я. Доступ до цифрових підписів, ключі від банківських комірок, — Соколов заплющив очі. Зморшки на його обличчі стали ще глибшими. — У тебе є всі мої юридичні ресурси. Знищ їхні схеми. Виведи профільні активи з-під удару. Поверни борг. Це війна документів, Савельєва. І ти тепер мій головнокомандувач.

Кабінет слідчого Ткаченка. Цокання настінного годинника. Слідчий дивився на папір, який Аліна дістала із синьої папки.

Це була не скарга. Не прохання про відстрочку. Це була виписка із закритого реєстру трастових фондів нейтральної юрисдикції. Дата реєстрації — за три дні до укладення шлюбу…