Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон

Саша з жахом і розпачем дивилася на гору брудного посуду, що скупчився на кухні. Вона зітхнула, натягла рукавички. Позавчора було новосілля, а вчора день народження, от і назбиралося роботи. Чорнохвостий Мурзик потерся об ноги й застрибнув на стіл.

Вона вишкребла з тарілки засохлу яєчню йому в миску, налила молока. Мурзик поважно задер морду й ображено подався до вітальні: мовляв, сама їж цю гидоту. Саша показала йому язика й увімкнула воду.

І тут, мов грім серед ясного неба, пролунав дзвінок у двері.

— Добрий день! — кивнула, підстрибнувши від несподіванки, Саша, побачивши на порозі сухорлявого типа в шкіряній куртці й такій самій шкіряній вінтажній кепці.

— Ви що хотіли?

— Олександра Семенівна Комарова? — поцікавився тип, потираючи довгий орлиний ніс.

Вона похолола. Навіщо вона могла йому знадобитися? І хто це взагалі такий? Невже Васька навела його? Василиса, подруга й колега. Вони віднедавна разом працювали в перукарні.

Саша обслуговувала здебільшого чоловіків. У них стрижки простіші й робляться швидше. А Васька їх, у сенсі чоловіків, терпіти не могла. Хоч і міняла, як рукавички. Сьогодні один, завтра другий, а післязавтра… Втім, Василиса ніколи наперед не думала. Не її це стиль.

Вітряна, легковажна. Хоча за бажання могла б досягти успіху. Відкрити, скажімо, власний салон. Батьки б допомогли. Вони у Васьки заможні. У доньці душі не чають.

А от у Саші їх не було. Ні батька, ні матері. Усе дитинство в притулку. Від першого кроку, першого слова, аж до самого випускного з кульками, ігристим вином і скупим напуттям вихователів. І все ж таки, що йому треба?

— Ви з поліції? — поцікавилася Саша, переставши заїкатися.

— Чому ви так вирішили?