Я думала, що обвела 70-річного чоловіка навколо пальця. Сюрприз, який чекав на мене

— Є альтернатива, Аліно Михайлівно, — його голос звучав м’яко, як ковзання шовку по склу. — Ви підписуєте добровільну відмову від прав керуючої сінгапурським трастом. Передаєте ключі шифрування законному опікунові. Натомість слідство перекваліфікує справу на недбалість. Отримаєте два роки умовно. Вийдете звідси сьогодні ввечері.

Аліна дивилася на дешевий пластиковий годинник на зап’ясті слідчого. Секундна стрілка рухалася ривками.

— Ви погано читаєте власні документи, слідчий Ткаченко, — голос Аліни був тихий, монотонний, без жодної вібрації. Звук розбивався об голі стіни. — Відкрийте протокол обшуку. Сторінка друга. Час мого видалення з території особняка — дев’ята година п’ятнадцять хвилин.

Ткаченко насупився. Він загасив недопалок, перегорнув кілька сторінок у справі.

— Далі відкрийте рапорт патрульної служби, — продовжила Аліна. — Час виявлення швидкої допомоги на трасі М-4 — дванадцята година тридцять хвилин. Із дев’ятої сорок я перебувала під камерами відеоспостереження: салон муніципального автобуса, турнікети метрополітену, торговий центр. Хронометраж безперервний. Відключення сталося вже після того, як швидка виїхала з особняка.

— Ви могли заплатити водіям, — сухо відрізав Кузьмін. — Заздалегідь.

Аліна повільно перевела погляд на юриста.

— Водії швидкої допомоги — штатні працівники приватної клініки «Медикал Груп». Це дочірнє підприємство вашого холдингу. Розпорядження на транспортування підписано від імені опікуна Інни Вікторівни. Юридично й фактично відповідальність за життя пацієнта в момент відключення апаратів лежить на опікунові та особах, які діяли за її дорученням. Російські генеральні довіреності були анульовані, але сінгапурський траст — окрема структура. Кузьмін знав це, однак розраховував, що арешт за сфабрикованою справою про вбивство не дасть мені часу активувати механізм захисту.

У кімнаті для допиту зависла важка тиша. Було чути, як гуде трансформатор лампи денного світла за вікном.

— Це непрямі факти, — процідив Кузьмін. На його правій вилиці сіпнувся м’яз. — Ви не вийдете звідси, доки не віддасте траст. Борг вашого батька анульовано. Вам більше нема за що воювати.

— Трасту більше немає, — рівно промовила Аліна.

Ткаченко завмер із незапаленою сигаретою в руках. Кузьмін повільно підвівся зі стільця.

— Учора вранці, сидячи в кафе торгового центру, я відкрила хмарне сховище, — Аліна зчепила пальці в замок. Суглоби побіліли. — Я побачила довідку про недієздатність. І я активувала заздалегідь підготовлений механізм захисту активів. Усі профільні активи холдингу, патенти, оборотні кошти й нерухомість були автоматично переведені під управління міжнародних благодійних фондів через ланцюг незворотних юридичних процедур, запущених ще місяць тому. Будь-яка спроба оскаржити угоди тепер потребуватиме років судових розглядів у кількох юрисдикціях.

— Ви брешете, — Кузьмін ступив до столу. Його обличчя пішло нерівними червоними плямами. Дорогий парфум змішався із запахом застарілого поту в кімнаті. — Для цього потрібен апаратний ключ. Подвійна автентифікація.

— Апаратний ключ був у мене. Чорний пластиковий токен. Я використала його в кафе, — Аліна подивилася йому просто в очі. — А потім я спустилася в туалет на цокольному поверсі. Поклала токен на кахельну підлогу. І розчавила його підбором черевика. Пластик і мікросхеми я змила в унітаз. Операцію неможливо скасувати. Рада директорів залишилася власником порожніх офісних крісел і боргів перед кредиторами.

Кузьмін важко сперся обома руками на стільницю. Метал рипнув. Він дивився на Аліну впритул. Його зіниці були розширені. Повітря зі свистом виривалося з його ніздрів. Холдинг, заради якого вони боролися за опікунство, перестав існувати.

Ткаченко повільно поклав сигарету на стіл. Він не був дурнем. Він був функціонером. Система працює лише тоді, коли є пальне у вигляді грошей і впливу. Тепер пальне згоріло. Перед ним стояв не представник могутньої корпорації, а людина, яка щойно втратила все й залишила по собі грубий слід із фіктивних довідок і трупа на трасі.

— Сядьте на місце, громадянине Кузьмін, — голос слідчого змінився. У ньому з’явився брязкітливий, казенний метал. — У справі з’явилися нові обставини. Я оформлюю постанову про ваше затримання за підозрою в організації вбивства групою осіб за попередньою змовою та фальсифікації медичних документів. Інна Соколова вже дає показання в сусідньому кабінеті й перекладає всю відповідальність на вас. Вона стверджує, що ви обдурили її, підсунувши папери на підпис, а сама вона — просто скорботна дочка, яка довірилася юристам.

Масивні залізні двері слідчого ізолятора зі скреготом відійшли вбік. В обличчя вдарило крижане, чисте повітря. Вечірнє місто гуло клаксонами й світилося червоними вогнями стоп-сигналів. Під ногами хрумтів тонкий шар підмерзлого бруду.

Аліна стояла на ґанку. У правій руці вона стискала прозорий пластиковий пакет з особистими речами. Усередині лежали ключі від квартири, розряджений телефон, банка з вітамінами й синя картонна папка. Папка була зім’ята. По кутах картон стерся до білястої основи. Фіксувальна гумка луснула остаточно. Перевірка алібі й камер забрала кілька годин, але система, позбувшись пального, працювала вже інакше.

Вона спустилася бетонними сходами. Дорога на околицю зайняла півтори години. Автобус, метро, пішки через двори панельних багатоповерхівок. У під’їзді звично пахло котячою сечею й смаженою цибулею. Ліфт не працював. Аліна піднялася на п’ятий поверх. Вставила ключ у замок. Два оберти….