Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

І лісник побачив у цих жовтих звіриних очах не лють, не загрозу, а те, чого ніяк не сподівався побачити — благання. Абсолютний, безпросвітний розпач розумної істоти, загнаної в кут.

Сивий не гарчав. Він дивився просто в душу старого, і цей погляд був страшніший за будь-яке гарчання. А потім Матвійович почув інший звук.

Тонкий, ледь чутний писк, що долинав з-під кореневища. Він перевів погляд. У неглибокому, вистеленому сухою травою лігві, про яке він і не підозрював, ворушився сліпий, мокрий клубочок.

Потім ще один. І ще. Вовченята, новонароджені.

Вони тикалися носами в холодне хутро матері, шукаючи тепла й молока, але знаходили лише тремтіння агонії. І тоді Матвійович усе зрозумів. Вовк не просто лежав поруч, він охороняв.

Він не підпускав до вовчиці й щенят нікого: ні лисицю, ні рись, ні навіть ворона. І він не пішов, коли прийшов головний хижак — людина. Старий повільно опустив рушницю.

Він зробив крок униз схилом яру. Вовк схопився, шерсть на його загривку стала дибки, і з пащі вирвалося низьке, нутряне гарчання.

Він став між людиною і своїм лігвом, готовий померти, але не відступити. — Тихо, — сказав Матвійович, сам не впізнаючи свого голосу. Він став хрипким і глухим.

— Тихо, сірий, я не зачеплю. Він говорив до звіра так, як говорив би до наляканої дитини. Він повільно, демонстративно прихилив рушницю до дерева, показав порожні руки.

Вовк не вгамовувався, його гарчання ставало гучнішим. Він був на межі. Ще один хибний крок — і він кинеться.

— Дурень, — прошепотів лісник, дивлячись на тремтячу вовчицю. — Вона ж стече кров’ю. Вони ж усі замерзнуть.

Він мусив щось зробити. Але як підійти? Як пояснити звірові, збожеволілому від горя й страху, що ти прийшов не вбивати, а рятувати?

Він подивився на капкан. Зубата сталева паща намертво вчепилася в кістку. Без інструмента тут не впоратися, а його лом і монтування лишилися в сторожці, за дві години ходу звідси.

Дві години. За цей час вовчиця помре від втрати крові, а вовченята — від холоду. Час ішов із кожною краплею дощу, з кожним ударом його власного серця.

Він був тут сам, у глухому лісі, між матір’ю, що вмирає, беззахисними щенятами і їхнім батьком, який бачив у ньому лише смерть. І в цю мить він почув новий звук, від якого кров застигла в жилах. Хрускіт гілок і тихі чоловічі голоси.

Вони йшли сюди. Ті, хто поставив цей капкан, поверталися по свою здобич. Матвійович перестав дихати.

Голоси наближалися з північного заходу, з боку старої просіки. Два голоси. Один низький, буркотливий, нервовий.

Другий — різкий, командний, із лінивою хазяйською інтонацією людини, звиклої віддавати накази. Слів поки не розібрати, але тон не лишав сумнівів. Вони йшли впевнено.

Вони знали дорогу. Це їхній капкан. Лісник діяв на чистому інстинкті.

Він схопив рушницю, ковзнув за товстий стовбур поваленої ялини й втиснувся в мокру кору. Серце калатало десь у горлі, віддаючи глухими поштовхами у скронях. Він скосив очі вниз, у яр.

Сивий теж почув. Вовк більше не гарчав. Він витягнув шию, повернувши масивну голову в бік звуку, і його ніздрі дрібно затремтіли, втягуючи повітря.

Потім він притис вуха до черепа й позадкував до лігва, закриваючи собою вовчицю й щенят. Кожен м’яз його тіла скам’янів. Він перетворився на стиснену пружину, на клубок первісного жаху й люті.

Він знав цей запах. Запах пороху, машинного мастила й поту. Запах тих, хто приніс біль.

— Кажу тобі, Петровичу, шкура зимового вовка — це три, ні, чотири тисячі мінімум. А якщо самка з приплодом, то взагалі золоте дно. Голос став виразним.

Матвійович розрізнив хрускіт кроків зовсім близько, метрів за тридцять. Крізь частокіл ялинових стовбурів він побачив два силуети. Перший, кремезний, у дорогому камуфляжі, з карабіном на плечі.

Рухався розв’язно, по-хазяйськи, розсуваючи гілки стволом зброї. Міський. Лісник одразу визначив тип: доглянуті руки, дорогі черевики, самовпевнена постава людини з грошима.

Для нього ліс — це тир, розвага, прибуткова забава. Другий плентався слідом. Сутулий, у потертій ватянці, з нервово бігаючими очима.

Петрович. Цього Матвійович знав в обличчя. Чоловік із села на краю парку.

Роботяга, який втратив роботу, коли закрилася пилорама. Пив, бідував, перебивався випадковими заробітками. Матвійович бачив його іноді в селищі.

Вітався. Петрович завжди відводив очі. Тепер стало зрозуміло, чому.

— Сергію, може, ну його, а? — голос Петровича тремтів. — Ллє як із відра, сліди наші всюди. А якщо той старий лісник засіче?

Міський зупинився. Сплюнув. Повернувся до напарника. Навіть на відстані Матвійович побачив, як його обличчя скривилося від презирства.

— Який лісник? Той дід зі старою рушницею? Ти його боїшся?