Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

Лейла подивилася на Артема трохи довше, ніж дозволяла формальність.

— Так, — сказала вона. — Він відіграв вирішальну роль.

Ці слова прозвучали не як ввічливість, а як визнання.

Коли вони повернулися до особняка, дім зустрів їх тишею. Ні метушні, ні зайвих слів. Фатіма кивнула, ніби все пройшло саме так, як і планувалося. Артем вийшов на терасу. Вперше за довгий час він відчув, як напруга покидає тіло. Не повністю, але достатньо, щоб дихати вільніше. Лейла вийшла слідом, уже без візка.

— Вони більше не небезпечні? — спитав він.

— Небезпечні, — спокійно відповіла вона. — Але тепер у межах закону. — Вона сперлася долонями на перила й подивилася на воду. — Знаєш, що найскладніше в перемозі? — тихо спитала вона.

— Що?

— Усвідомити, що боротьба закінчилася.

Він подивився на неї.

— І що ви відчуваєте?

Вона замислилася.

— Втому і… вдячність.

— За що?

— За те, що не довелося проходити це наодинці.

Він мовчав. Усередині нього відбувалося щось дивне. Від самого початку він бачив у цьому шлюбі спосіб урятувати дім, угоду, контракт, вихід із безнадії. Тепер усе це відступало на другий план. Він згадав Світле. Матір біля хвіртки. Батька, який казав: «Ти Соколов!» Він згадав ніч, коли Лейла встала з візка. І той момент, коли він вирішив залишитися не заради грошей.

— Я ж міг погодитися на їхню пропозицію, — сказав він тихо.

Вона не повернула голови.

— Міг… І отримати більше.

— Міг. — Він подивився на неї. — Чому ви так були впевнені, що я не зраджу?

Вона ледь усміхнулася:

— Я не була впевнена.

Він здивувався:

— Тоді…

— Я просто ризикнула. Іноді треба довіритися інтуїції.

Він кивнув:

— Я теж ризикну.

Вони стояли поруч, не торкаючись одне одного. Але між ними вже не було тієї дистанції, що раніше.

Пізніше ввечері Артем залишився сам у вітальні. Він сів на диван і вперше дозволив собі подумати про майбутнє. Борг сім’ї майже закрито. Решту коштів уже перераховано. Дім у Світлому більше не під загрозою. Він більше не зобов’язаний залишатися. Контракт виконано. Партію зіграно. Але думка про від’їзд не приносила полегшення.

Він підвівся й підійшов до вікна спальні. Лейла сиділа у кріслі біля ліжка, переглядаючи документи. На її обличчі не було тріумфу, тільки зосередженість.

— Усе ще працюєте? — спитав він.

Вона підвела погляд:

— Бізнес не знає свят.

Він підійшов ближче:

— А якби я поїхав завтра?

Запитання прозвучало несподівано навіть для нього самого. Вона затримала погляд на його обличчі.

— Ти маєш право поїхати, — сказала вона спокійно. — Угоду виконано.

— А ви?

Вона витримала паузу.

— Я впораюся.

Він відчув, як усередині щось болісно стиснулося.

— Я не про бізнес.