Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

— Вирішив? — спитав він.

Артем кивнув. Слова були зайві. Батько не любив розмов, коли й так усе ясно.

— Ну, — він відкашлявся, — тримайся там. Не лізь, куди не треба. Я тебе знаю. Якщо хтось крикне, ти встанеш. Там не Світле, там чуже.

— Зрозумів, — коротко відповів Артем і вперше за ранок відчув, як у грудях стискається клубок.

Батько встав, підійшов ближче й міцно обійняв його. Не по-кіношному, ненадовго, а по-чоловічому. Один раз, сильно, ніби передавав через руки все, що сам уже не встигав зробити. Потім відступив і відвернувся до вікна. У батька сіпнулося підборіддя, але він не дозволив собі жодного зайвого слова.

Мати вийшла тихо, спираючись на стіну. Її кроки стали обережними, ніби кожен був вивірений заздалегідь. На ній був старий теплий халат, який вона любила ще до лікарні, і недбало зав’язана хустка. Руки втомлювалися.

— Синочку, — сказала вона, і голос її одразу виказав, як їй страшно.

Артем підійшов, спробував усміхнутися, але вийшло погано.

— Мамо, я швидко. Зароблю, усе закриємо, дім не віддамо.

Вона кивала, ніби погоджувалася, але в очах стояли сльози. І ці сльози були не від слабкості, а від материнського знання, що «швидко» в житті буває рідко. Вона полізла до кишені халата й дістала зім’ятий конверт.

— Візьми, — простягнула вона.

Артем машинально відсмикнув руку:

— Мамо, не треба.

— Треба, — сказала вона так твердо, що він зупинився. — Там… там небагато, але дорога є дорога. І їжа. І щоб не принижувався, розумієш?

Він зрозумів, і від цього стало гірко, бо «небагато» для них означало останнє. Він узяв конверт, відчуваючи, ніби бере не гроші, а частину її сил.

— Дякую, — вичавив він.

Вона торкнулася його щоки пальцями, долоня в неї була теплою, але легкою, як листок.

— Ти тільки дзвони, — прошепотіла вона. — Не зникай, я тебе благаю.

У дверях з’явилася Оксана. Сестра була з тих дівчат, які намагаються триматися бадьоро навіть тоді, коли всередині все руйнується. Волосся зібране в хвіст, очі червоні, але підборіддя вперте. Вона не плакала при матері, берегла її. Підійшла, сунула Артемові в руки його пошарпаний чемодан.

— На, — сказала й відвела погляд. — Я… Я там дещо поклала, щоб ти не був голодний.

— Оксано… — він хотів сказати щось важливе, але слова грузли.

— Не починай, — перебила вона. — Просто… Ти там не геройствуй. І дивись, якщо що, одразу додому. Зрозумів?

Він кивнув і раптом відчув, як різко стало тісно в цій кухні, де все знайоме до тріщини на лінолеумі. Тісно не від стін, а від того, що йдеш, а вони залишаються.

Хвіртка рипнула, як завжди. Двір був сірий, лютневий, з низьким небом і мокрим снігом по краях дороги. Сусідський пес ліниво підвів голову, ніби теж розумів, що відбувається. Мати вийшла слідом, закутана в хустку, і зупинилася біля хвіртки. Батько стояв трохи далі, біля сараю, ніби навмисне тримав дистанцію, щоб не виказати себе зайвим рухом. Оксана вчепилася в рукав куртки, ніби стримувала себе, щоб не кинутися йому на шию.

Автобус до обласної столиці мав підійти за 10 хвилин. Рейсовий, старий, з облупленим написом на боці, пахнув соляркою й чужими сумками. Артем підняв чемодан і зробив крок до дороги. Мати схлипнула.

— Артеме! — покликала вона.

Він озирнувся. Вона стиснула губи, щоб не розридатися вголос, і витерла щоку рукавом.

— Повернися! — сказала вона. — Тільки повернися! Я не про гроші. Я про тебе!

Він підійшов ближче, обійняв її міцно, обережно, щоб не зробити боляче. Вона припала до нього, ніби хотіла запам’ятати запах сина, його тепло, його вагу.

— Повернуся, мамо! Я обіцяю!

Батько теж підійшов, стиснув Артемові плече, коротко, сильно.

— Тримайся! — сказав він. — І пам’ятай, ти Соколов!

Артем сів в автобус. Вікно було в розводах, але він однаково дивився назовні. Поки водій стукав по панелі й лаявся на мороз, Артем бачив, як мати стоїть біля хвіртки, не йдучи, ніби поки вона стоїть, він ще поруч. Оксана махнула рукою — швидко, різко, щоб не розплакатися. Батько підняв долоню й одразу опустив, ніби цей рух був для нього надто особистим.

Автобус сіпнувся й покотив дорогою. Селище попливло назад: знайомі будинки, магазин із вицвілою вивіскою, школа, біля якої Артем колись тягав Оксану на санчатах, коли вона була маленька й сміялася так голосно, що чув увесь квартал. Він згадав дитинство, як батько піднімав його затемна, ставив поруч у полі, показував руками землю й казав: «Земля годує тих, хто не бреше. Якщо працювати, вона віддасть». Артем тоді вірив, що так буде завжди, що дім — це назавжди, що мати завжди сильна, що батько — залізний, що поїхати можна тільки в кіно.

А тепер він їхав із зім’ятим листком у кишені. На листку — адреса агентства, яку він переписав тремтячою рукою з екрана ноутбука. Чужі назви вулиць, незрозумілі слова, які він проказував про себе, щоб не забути. І одне слово, від якого всередині все переверталося: «Дубай».

У мегаполісі він вийшов на вокзалі серед натовпу. Місто шуміло, машини сигналили. Люди поспішали так, ніби в них у всіх є справи, а в нього тільки одна мета. Він знайшов дешеву кімнату на ніч, бо в агентство можна було йти тільки вранці. Ліг на вузьке ліжко в чужій квартирі, де пахло чужою їжею й пральним порошком, і довго дивився в стелю. Телефон блимав повідомленнями. Оксана написала: «Доїхав?». Мати не писала. Вона не хотіла тривожити, але Артем і так відчував її тривогу через відстань. Він відповів сестрі коротко: «Доїхав. Завтра все дізнаюся».

Потім набрав матір: