Я була певна, що наречений доньки з нами лише заради грошей. Сюрприз, який чекав на мене, коли я випадково почула його розмову з юристом

Марина Лебедєва стояла біля плити й помішувала соус, коли вхідні двері грюкнули гучніше, ніж зазвичай.

— Мамо, мамо! — Обличчя Мілани сяяло від щастя. — Я виходжу заміж!

Дівчина виставила вперед руку, демонструючи матері солідних розмірів діамант на тонкому обручі з білого золота. Такий собі зразок зовсім нескромного мінімалізму.

— Ого! — присвиснула Марина, поправляючи на переніссі окуляри, ніби хотіла краще роздивитися те, що й без того впадало в око. — Оце так новина. Непогане колечко.

— Так, уявляєш? — Мілана спритно скинула шубку, стягнула з ніг чобітки й, сміючись, підскочила до матері, щоб обійняти її. Очі дівчини палали, а щоки пашіли рум’янцем. — Усе було як у казці. Філіп став на одне коліно, подивився мені просто в очі, а потім… Потім я сказала «так». Боже, я й досі не можу повірити. Він такий романтик! Зараз хлопці рідко бувають такими, і жодного натяку ж не було. Просто, як завжди, запросив мене на вечерю, балакали про всякі дрібниці, і раптом він різко замовкає, встає зі стільця… Мамусю, я така щаслива!

— Доню, я дуже рада за тебе, — погладила по світлому волоссю дочку Марина. — Справді. Тільки тобі не здається, що ви трохи квапитеся зі весіллям? Ти ж із Філіпом знайома зовсім недовго. Скільки ви зустрічаєтесь? Пів року? Знаєш народну мудрість: поквапишся — людей насмішиш.

— Мамо, ну от вічно ти зі своїм консерватизмом, — скривилася дівчина. — Для справжнього кохання терміни не мають значення. А ми з Філіпом кохаємо одне одного. Це доля, розумієш? Як у вас із татом. І ви, до речі, одружилися взагалі через місяць після знайомства.

— Міланко, у нас із татом були зовсім інші обставини…