Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

— Мамо, я на місці. Усе нормально.

— Слава Богу! — видихнула вона так, ніби тримала подих увесь день. — Ти там поїв?

Він усміхнувся:

— Звісно. Перша материнська турбота — про їжу. Поїв, мамо. Усе нормально.

— Артеме… — вона помовчала. — Я пишаюся тобою. Чуєш?

І від цих слів йому стало ще важче. Бо гордість — це красиво, доки не розумієш, якою ціною вона інколи дається. Уночі він майже не спав. Уранці вдягнув чисту сорочку — ту саму, яку мати прасувала перед лікарнею й казала: «Нехай буде на щастя». Поклав у кишеню листок з адресою, перевірив документи, гроші й пішов у бік агентства. Ішов швидко, ніби боявся передумати. І ще не знав, що цей крок — перший не просто до заробітку, а до гри, де ставки будуть значно вищі, ніж дім у селищі Світле.

Літак приземлився в Дубаї пізно ввечері, але повітря, що вдарило в обличчя при виході з аеропорту, було таким теплим і вологим, ніби тут стояло вічне літо. Артем на мить завмер біля виходу, відчуваючи, як під сорочкою прилипає тканина до спини. У Світлому в цей час лежав сірий сніг, а тут — пальми, скло і світло. Аеропорт здавався окремою планетою: потоки людей у дорогому одязі, запахи парфумів, дзвінкі голоси арабською, англійською, гінді — усе змішувалося в гул.

Артем міцніше стиснув ручку свого чемодана. Джинси, проста сорочка, недорогі кросівки. Він відчував себе надто звичайним серед блиску золота й глянцю. Він пройшов паспортний контроль із сухим хвилюванням, ніби кожен рух працівника міг змінити його долю. Печатка в паспорті прозвучала гучно, як постріл стартового пістолета. Зовні його зустрів гарячий вітер.

Таксі стояли рядами, білі, чисті, як із реклами. Він назвав адресу агентства, яку старанно вивчив напам’ять. Водій, смаглявий чоловік років сорока із золотими зубами й яскравою усмішкою, озирнувся в дзеркало.

— Іноземець? — спитав він з акцентом.

— Так.

— Робота? — водій розуміюче кивнув. — Дубай добре. Якщо мовчати й робити, жити можна.

Артем не став питати, що означає «якщо мовчати». Він просто кивнув. Машина виїхала на широку магістраль, і Артем притулився чолом до скла. Він ніколи не бачив таких доріг, ідеально рівних, сяйливих під ліхтарями. Хмарочоси підіймалися в темряву, як гігантські кораблі зі скла. Фонтани били світними струменями. Машини проносилися повз — дорогі, блискучі, з тонованим склом. У грудях з’явилося дивне відчуття: суміш захвату й самотності. Він ніби потрапив у кіно, але без сценарію. Таксист говорив щось іще. Про арабів, про гроші, про повагу. Артем уловлював окремі слова. Головне він зрозумів — тут чужинців терплять, поки вони корисні.

Агентство містилося в діловому кварталі. Скляна будівля, кондиціонер, холодне повітря всередині. Молодий працівник із бездоганною зачіскою й рівною усмішкою перевірив документи, поставив стандартні запитання, відправив на медогляд. Тиждень минув як у тумані. Артем знімав дешеву кімнату на околиці. Їздив на перевірки, заповнював анкети, чекав дзвінків. Він почувався пішаком на величезній дошці. Кожен день починався з надії й закінчувався невизначеністю.

Він телефонував додому.

— Усе нормально, — казав він матері.

— Бережи себе, — відповідала вона.

Батько коротко цікавився справою. Оксана розпитувала про хмарочоси, як дитина про казку, але реальність була далекою від казки. Без контракту гроші закінчувалися швидко. Конверт матері худнув із лячною швидкістю. Артем розумів: якщо найближчими днями нічого не вийде, доведеться повертатися з порожніми руками.

На сьомий день його викликали в агентство несподівано рано.

— Є пропозиція, — сказав менеджер, перегортаючи папери. — Позиція нестандартна. Особистий водій для заможної пані. Проживання в домі роботодавця. Зарплата…

Він назвав суму. Артем спершу не повірив. Це було втричі більше, ніж він розраховував. Втричі більше, ніж потрібно було, щоб почати гасити кредит.

— Чому я? — спитав він.

Менеджер знизав плечима:

— Вимоги прості, без криміналу. Дисципліна, фізична витривалість і… — він зам’явся. — Господиня любить приїжджих із півночі. Каже, у вас прямі очі.

Артем не зрозумів, що це означає, але кивнув. Йому видали адресу. Острів Пальма Джумейра. Коли таксі в’їхало на штучний острів, схожий на гігантську пальму, Артем знову відчув себе героєм чужого фільму. Вода довкола світилася у вогнях, вілли стояли в ряд, як білі палаци. Машина зупинилася перед високими позолоченими воротами. За ними виднівся триповерховий особняк. Білий, строгий, з балконами й доглянутим садом. Пальми ворушилися в теплому вітрі, десь дзюрчала вода.

Ворота відчинилися плавно, без рипіння. Його зустрів невисокий чоловік у бездоганно випрасуваному костюмі.

— Я Рамеш, — представився він із легким індійським акцентом. — Ласкаво просимо. Пані Лейла чекає.

Артем відчув, як долоні стали вологими. Він ішов мармуровою підлогою, намагаючись не дивитися надто відверто довкола, але погляд однаково чіплявся за люстри, картини, за золото.

— До вас пішли троє, — спокійно сказав Рамеш, поки вони підіймалися сходами. — Пані вимоглива.

— Чому пішли?