Несподіваний фінал одного знайомства з маминим нареченим

Уперше побачивши вітчима, Юля була вражена. «Який… солодкий…» — подумала вона безсоромно. Вона ще не знала, до яких наслідків може призвести це почуття. Її обдало жаром, затремтіли вії, ноги стали неслухняними й ватяними, мов підталий сніг: натисни на них трохи — і край, вони розсиплються, розтечуться водою.

— Ось, познайомся, Юлю, це Діма. Ми тепер живемо разом, — сказала мама. Очі Ірини світилися надто відвертим щастям і гордістю. Юля не без заздрощів відзначила, що мама все молодшає, має вигляд дівчини й дивиться на свого чоловіка якимось новим для Юлі поглядом — живим, блискучим, сповненим бажання, позбавленим буденних клопотів… Юля спробувала себе остудити, адже так не можна, адже це її мама, вона має радіти за неї. Відтоді як їх покинув батько, Юля жодного разу не бачила поруч із мамою чоловіка, а минуло вже вісім років.

— Дуже приємно, давно мріяв із тобою познайомитися, — м’яко всміхнувся Діма й забрав у Юлі дорожню сумку.

— Мені теж… приємно, — розгублено пролепетала Юля й запитально подивилася на матір.

Юля ніяк не могла оговтатися від подиву. Вона не чекала такої зустрічі, мама завжди зустрічала її з автобуса сама. Юля вступила до коледжу після дев’ятого класу. Спершу приїздила додому щовихідних, а потім втягнулася й навідувала матір раз на місяць. Так дійшло до зимових канікул.

Мама обійняла її й поплескала по плечах. Так і пішли, обійнявшись, у бік міської зупинки, мішаючи ногами талий сніг.

— Живете разом, значить? Так швидко?