Я готувалася до найгіршої ночі у своєму житті. Деталь у руках мого дивного чоловіка, яка змусила мене заніміти
— з болем запитав він сина. Міша чесно відповів, що йому були потрібні незаперечні факти, інакше батько ніколи не повірив би в зраду старого друга. Краснов довго дивився на стіл, а потім тихо й гірко промовив: «Мати про це вже ніколи не дізнається».
Це був найстрашніший момент усієї розмови — усвідомлення того, що Наталія Краснова померла в цілковитому невіданні, будучи певною, що її єдиний син залишився інвалідом на все життя. Наступного тижня Віктор Краснов сам зателефонував Волкову й викликав його на термінову робочу нараду під надуманим приводом.
Волков приїхав у середу, елегантний і впевнений у собі, з діловою текою під пахвою. Краснов холоднокровно зустрів його в холі й запросив пройти до кабінету. Щойно Волков переступив поріг, він застиг як укопаний.
Посеред кабінету впевнено стояв цілком здоровий Міша, поруч була я, а біля вікна чергували двоє працівників поліції. Я назавжди запам’ятала, як за три короткі секунди обличчя Волкова спотворилося від крайнього здивування до панічного жаху й усвідомлення повного краху.
«Міша, ти…» — тільки й зміг вичавити він. «Так, це я», — жорстко відрізав Міша. Волков спробував апелювати до старої дружби й двадцятирічної довіри, але Краснов-старший зберігав крижане мовчання, яке було страшніше за будь-які звинувачення.
Волкова вивели в кайданках, і в ту мить у будинку ніби відчинили всі вікна після довгої й задушливої зими. Далі були довгі судові розгляди, про які я розповім дуже коротко. Адвокати Волкова щосили намагалися розвалити справу, але проти наших доказів і нових результатів фінансового аудиту вони були абсолютно безсилі.
Волков отримав реальний і дуже солідний тюремний строк за замах на вбивство й шахрайство в особливо великих розмірах. У день оголошення вироку Віктор Краснов уперше за півтора року щиро усміхнувся. Міша тріумфально повернувся в батьків бізнес, і на першій же нараді рада директорів вітала його стоячи довгими оплесками.
Після всіх цих подій я всерйоз почала замислюватися над тим, щоб поїхати. Загрозу було повністю усунено, Міша був здоровий, і моя роль фіктивної доглядальниці за контрактом вичерпала себе. Одного недільного вечора Міша зайшов до моєї кімнати, сів поруч і прямо запитав, чи не збираюся я їх покинути…
