Я одружився назло колишній дівчині, а після весілля дізнався, що зовсім не знав свою обраницю

— Максе, як ти поясниш цю статтю витрат?

Я відкрив документи й спокійно відповів:

— Я надіслав звіт електронною поштою й отримав підтвердження від бухгалтерії.

Роман усміхнувся.

— Електронного листа може надіслати будь-хто, але процедура вимагає прямого затвердження.

Я простягнув йому роздруківку й указав на відповідь.

— Ось підтвердження від бухгалтерії.

Роман швидко глянув на лист. Вираз його обличчя на мить змінився, але він тут же повернув собі незворушний вигляд.

— Добре, поки що приймається. Але наступного разу дотримуйся процедури.

Я кивнув, нічого не додаючи. Виходячи з кабінету, я знав, що щойно уникнув пастки, але також розумів, що це лише початок. Уже в коридорі я ще раз переглянув роздруківку й переконався, що дати відправлення, відповідь бухгалтерії та додані розрахунки повністю збігаються. Лише тоді напруження трохи відпустило. В обід я спустився в їдальню й побачив Оксану, яка відпочивала в кутку.

Я підійшов до неї.

— Усе гаразд, — сказав я.

Вона подивилася на мене й кивнула.

— Я знаю.

— Знаєш?

Оксана ледь усміхнулася.

— Ти не та людина, яку легко зламати.

Я сів поруч із нею, і на душі раптом стало легше.

— Оксано, іноді мені здається, що ти все знаєш наперед.

Вона не відповіла одразу.

— Не те щоб я знала все наперед. Я просто багато бачила й тому можу здогадуватися, — нарешті сказала вона.

Відповідь залишалася такою ж невиразною, хоча в ній і не було нічого неправдоподібного.

Я не став розпитувати далі, просто сидів і дивився на неї. Я починав розуміти, що деякі речі не обов’язково дізнаватися одразу. Того вечора по всій компанії розіслали внутрішнє повідомлення.

У ньому йшлося, що наступного тижня генеральний директор особисто візьме участь в оцінюванні регіонального проєкту. Як координатор підготовчого етапу, я мав представити доповідь. Увесь офіс загув: хтось дивився на мене з повагою, а хтось чекав, коли я спіткнуся. Роман нічого не сказав.

Але його усмішка дала мені зрозуміти, що він чекає на зручнішу нагоду. Повернувшись увечері додому, я розповів про все Оксані.

— Наступного тижня мені доведеться виступати перед генеральним директором, — сказав я, не приховуючи напруження.

Оксана якийсь час мовчала, а потім запитала:

— Наскільки ти готовий?

— Думаю, впораюся, але я ніколи не виступав перед такою кількістю людей.

Оксана подивилася на мене. Її погляд був м’який, але дуже впевнений.

— Максе, ти дійшов до цього не завдяки вдачі, а власною працею. І цього разу просто говори про те, на чому розумієшся. Не намагайся здаватися кимось іншим.

Я кивнув.

Її слова не позбавили мене тривоги, але додали впевненості. Тієї ночі, коли я переробляв презентацію, Оксана принесла старий зошит.

— Спробуй спершу записати основні думки, а потім говорити своїми словами, — сказала вона. — Не читай із паперу, інакше не зможеш захопити слухачів.

Я дослухався до її поради. Спочатку було важко, але що більше я тренувався, то природніше звучала моя мова.

Я не знав, де Оксана всього цього навчилася. Але розумів, що без неї не дійшов би до цього етапу. Я також починав відчувати, що за її скромністю ховається цілий світ, до якого я ще не торкнувся.

Можливо, в день, коли я дізнаюся всю правду, все зміниться. Але зараз я хотів добре виконати свою роботу не для того, щоб щось довести Романові чи Марині, а щоб виправдати довіру Оксани.

Наступного тижня мала відбутися презентація, і в мене було передчуття, що вона стане великим поворотним моментом не лише в роботі, а й у розкритті справжньої особистості Оксани. Тиждень тягнувся повільно, ніби кожен день тривав удвічі довше. Вдень я працював без перепочинку, а ввечері ретельно переробляв кожен слайд і кожну фразу…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇