Я повернулася додому після 26-годинної зміни медсестри й побачила на кухні другий холодильник
У неділю я прокинулася рано, приготувала каву й влаштувалася на кухні. Ніхто не вмикав телевізор, не гримав дверцятами, не ходив коридором. Від незвичної тиші не відразу стало затишно. Я все ще дослухалася, чекаючи, що зараз пролунає голос і спокій скінчиться.
Близько десятої у дворі почулася машина Миколи Васильовича. Невдовзі в замку повернувся ключ, і в передпокій увійшли всі четверо. Першим заговорив батько невістки, ще не побачивши мене:
— Де тут господиня? Нехай вийде!
Я з’явилася з кухні. Микола Васильович ступив до мене, багряний, із напнутими жилками на скронях.
— Ви що затіяли? Рідного сина по судах тягати? Нашу доньку на вулицю виставляти? У вас із головою все гаразд?
— Гаразд. Тому я й вирішила навести лад у себе вдома.
Галина Сергіївна спробувала зайти з іншого боку:
— Валентино Степанівно, ну подумайте, який це має вигляд. Сусіди дізнаються, родичі. Хіба у вашому віці потрібен такий сором?
— Ви певні, що людям досі нічого не було видно? Тільки соромитися треба не мого звернення до юриста. Соромно витискати літню людину з її квартири.
Оксана вийшла вперед, заслонивши матір.
— Ніхто вас не витискав! Жили б спокійно, не втручалися в наші справи, і все було б добре. Ви самі довели до скандалу.
— Ви в’їхали в мою квартиру й живете на мої гроші. Де тут окремі від мене справи?
— Житло все одно колись отримає Паша, — вперто повторила вона. — Навіщо було так ускладнювати? Можна було мирно оформити переїзд у пансіонат. Там за вами доглядали б, годували. Нам лишилося б місце для нормального життя.
— А потім ви продали б мою квартиру за три мільйони. Із них вісімсот тисяч мені, два мільйони двісті вам. Додали б мільйон у кредит і придбали б трикімнатну в новобудові. Я правильно запам’ятала ваш розрахунок?
Оксана сіпнулася, ніби її гукнули зовсім іншим ім’ям.
— Звідки ти це…
Вона урвалася. Уперше за всю розмову не знайшлося негайного заперечення.
— Із рекламного буклета, де ти все власноруч розписала. Я бачила і його, і решту паперів. Копії вже в мого юриста.
Микола Васильович повернувся до доньки.
— Ви справді таке рахували?
— Тату, це просто варіанти! Ми ж не збиралися залишити її зовсім без грошей. Прикинули, скільки кому…
— Вісімсот тисяч за квартиру, яку я виплачувала майже двадцять років, — повторила я. — Щедро відвели мені мою частку.
Галина Сергіївна квапливо втрутилася, не давши доньці відповісти:
— Добре, десь перегнули, молоді ще. Але нічого злочинного не зробили. Усі хотіли добра. Вам — догляду, дітям — нарешті вільніше зітхнути.
— Вони хотіли влаштувати своє життя моїм коштом. А мене відправити туди, де я не заважатиму. Давайте хоча б тепер називати те, що відбувається, своїми іменами.
Сказати це при всіх виявилося легше, ніж я очікувала. Поки йшлося про турботу й образи, можна було без кінця міняти зміст. Але цифри з буклета були надто простими: більша частина їм, менша мені. Ні лікарі, ні гарні доріжки пансіонату цю арифметику не скасовували.
— І що? — зло спитала Оксана. — Думаєте, ми дозволимо взяти й викинути нас?
— У вас є ще одна обставина, про яку батьки, здається, не знають.
Я подивилася на Миколу Васильовича й Галину Сергіївну.
— Ваш зять отримує гроші від підозрілої компанії. За наявними відомостями, через неї проводять фіктивні документи. У виписках усе відображено: раз на два тижні йому надходить велика сума. Якщо цими переказами зацікавляться перевіряльники, наслідки можуть виявитися серйознішими за штраф.
У вітальні стало зовсім тихо.
— Ви тепер ще й це вигадуєте? — нарешті промовив Микола Васильович.
— Виписки в мене є. Родич колеги, який займається такими перевірками, подивився компанію й попередив про ризик кримінальної справи.
Паша сів на край дивана й закрив обличчя руками.
— Мамо, будь ласка, годі.
— Я нікуди не зверталася з цього приводу. І не хочу, щоб тебе посадили. Але приховувати від себе те, у що ти вплутався, більше не збираюся. Якщо все піде далі, ця історія може спливти, і зупинити її одним моїм бажанням уже не вийде…
