Після скандалу в лікарні хірургиня вже змирилася з обвинуваченнями, аж поки вночі не пролунав дзвінок із несподіваного номера

Пластик хруснув.

Руденко рвонув бейдж разом із тканиною нагрудної кишені. Синя нитка луснула, і картка з фотографією повисла в його кулаці, перекручена, мов вирваний із коренем зуб. «Здай халат, убивце!» Голос професора вдарився об кахель ординаторської й покотився коридором, крізь прочинені двері, аж до поста медсестер.

«Чуєш мене, убивце!» Оксана стояла посеред кімнати в білому халаті, накинутому поверх синього хірургічного костюма, який іще пахнув операційною, йодом, стерильною білизною, чужим, урятованим і не врятованим життям. На кишені, там, де щойно був бейдж, стирчали дві обірвані нитки. Вона дивилася на ці нитки, а не на Руденка.

На плечі ніби поклали по мішку мокрого піску.

— Коваленко помер о п’ятій ранку! — Руденко говорив уже тихіше, і від того кожне слово важило більше. — Помер після твоєї операції, після твого шва, який ти, звісно, вважала бездоганним. П’ятдесят вісім років чоловікові було. Син, онука. Банк, між іншим, який половину цього міста тримає. А ти його зашила й пішла спати зі спокійною совістю.

— Я не спала, — сказала Оксана. Голос вийшов рівний, чужий, наче записаний на плівку. — Я була в реанімації до четвертої. Тиск тримався. Дренажі були сухі. Я…

— Вона була в реанімації! — Руденко розвернувся до застиглих біля своїх чашок лікарів, як актор до зали. — Ви чули? Вона була! А пацієнт помер. Протокол розтину буде до вечора, але я тобі вже зараз скажу, що там напишуть. Неспроможність. Анастомозу. Твого анастомозу, Оксано. Твоїми золотими руками.

Хтось із молодих ординаторів ступив крок назад, до вікна. Наче хотів розчинитися в ранковому склі.

Старша операційна сестра, яка працювала з Оксаною шість років, опустила очі в раковину й відкрила воду. Сильніше, ніж треба.

— Халат! — Руденко простягнув руку долонею догори.

Долоня в нього була велика, біла, доглянута. Долоня людини, яка останніми роками сама не оперує, лише консультує, підписує й представляє.

— Знімай! Тут! Зараз! Щоб усе відділення бачило, як іде людина, яка плутає хірургію з самодіяльністю.

Оксана розстебнула кнопки. Згори донизу, всі чотири. Повільно, бо пальці заклякли й не гнулися, як після довгої операції в холодній операційній.

Зняла. Під халатом був вицвілий синій верх хірургічного костюма, і в ньому вона відразу стала маленькою, як студентка, що випадково забрела у доросле відділення. Халат вона не кинула й не жбурнула.

Склала навпіл, розгладила долонею й поклала на спинку стільця. Акуратно, як складала завжди.

— Ключі від ординаторської! Перепустку на парковку! — Руденко приймав речі, не дивлячись.

Зсипав до кишені, як дріб’язок.

— Особисті речі забереш через відділ кадрів. В операційний блок не заходити. До пацієнтів не підходити. Якщо я дізнаюся, що ти хоч одній родичці хоч слово сказала про «я не винна», я тебе не просто звільню. Я тебе закопаю. Ти мене знаєш.

— Знаю, — сказала Оксана. Це коротке слово вийшло в неї дивно, зі свистячим, уривчастим видихом, ніби повітря виходило крізь тріщину. Руденко на частку секунди звузив очі. Потім відвернувся.

Вона йшла коридором. І коридор був безкінечний, як у нічному чергуванні, коли біжиш на зупинку серця. Тільки тепер ніхто нікуди не біг.

Санітарка з відром відступила до стіни й стала дуже уважно дивитися в мильну воду. Із процедурної визирнула медсестра й одразу зникла. І клацнула ручка.

Біля ліфта стояли два інтерни. Її інтерни, яких вона три місяці вчила в’язати вузли на свинячих ніжках. Вони синхронно втупилися в телефони.

У холі першого поверху, між гардеробом і довідковою, висів великий стенд «Наша історія». Фотографія восьмирічної давнини. Котлован, кран, люди в касках.

Крайній ліворуч високий чоловік сміється, притримуючи каску ліктем, бо руки зайняті рулоном креслень. Кардіокорпус, у якому Оксана пропрацювала все своє доросле життя, стояв на фундаменті, який розраховував її чоловік. Він не дожив до її першої самостійної операції всього три тижні.

Уночі на трасі він витягував людей із перекинутої маршрутки, витягнув сімох, а сам, восьмим, вибратися не встиг, коли спалахнув бензин. Оксана зупинилася біля стенда, підняла руку й торкнулася не фотографії, а ланцюжка під сорочкою, на якому висіла його обручка, тепла від її шкіри. Потримала обручку крізь тканину, як тримають за руку.

Потім штовхнула важкі двері й вийшла в сірий жовтневий ранок, без халата, без бейджа, без права входити туди, де вона вміла жити…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇