Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

Артем вважався в офісі людиною майже незамінною. Варто було в когось зависнути робочій програмі, зникнути доступу чи перестати слухатися техніці, як усі одразу згадували про нього. Дівчата з сусідніх відділів зустрічали його з такою надією, ніби він міг одним поглядом повернути до життя будь-який комп’ютер. І найчастіше так і ставалося: кілька швидких рухів, пара спокійних фраз — і клавіатури знову починали бадьоро стукотіти під чужими пальцями.

Йому було двадцять вісім. За плечима вже були служба, інститут і кілька років нормальної, хай і не надто грошовитої роботи. Хлопець він був тямущий, спокійний, без шкідливих звичок, тільки от одружуватися ніяк не поспішав.

Найбільше через це переживала мати. Марина раз у раз заводила ту саму розмову, зітхаючи так, ніби син навмисне відкладав її щастя.

— Артеме, тобі вже не вісімнадцять. Коли ти нарешті приведеш у дім наречену?

— От буде в мене власне житло — тоді й приведу, — зазвичай відповідав він, намагаючись говорити легко, хоча тема давно була болючою.

Мати тільки хитала головою.

— Де ж його взяти, те житло? Ми з батьком допомогти не можемо, сам розумієш. Наших пенсій ледь на життя вистачає.

Вони з чоловіком усе життя працювали, а великого достатку так і не нажили. Добре хоч, що колись отримали простору квартиру від підприємства. Інакше невідомо, де б тепер тулилися.

— Вам хоч квартира дісталася, — якось вихопилося в Артема.

Марина відразу насупилася…