Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне
Осінь стояла вогка, важка. Сирий вітер метався поміж кладовищенських огорож, чіпляв голі гілки, зривав із них останнє пожовкле листя й кидав людям в обличчя крижану мжичку. Дощ то слабшав, перетворюючись на тонкий водяний пил, то знову починав хльостати дужче, ніби небо ніяк не могло вилити весь накопичений біль.
Люди, що зібралися біля свіжовикопаної могили, куталися в пальта, ховали руки в рукави, переминалися на розмоклій землі. Хтось тихо шморгав носом, хтось крадькома поглядав на працівників похоронної служби. Усім хотілося, щоб ця страшна церемонія якнайшвидше закінчилася, хоча ніхто не наважувався зізнатися в цьому вголос.
Лише Марина стояла нерухомо.
Дощ стікав по її волоссю, темна тканина одягу давно прилипла до плечей, але вона наче не відчувала холоду. Її погляд був прикутий до закритої труни. Марина дивилася на гладеньку кришку з таким відчайдушним зосередженням, ніби могла пробити її очима й побачити того, кого в неї відібрали.
Там мав лежати її син.
Єгор.
Єдина дитина. Єдина людина, заради якої вона стільки років підводилася вранці, терпіла, працювала, сподівалася, знову вчилася радіти. Усе її минуле, теперішнє й майбутнє ніби зібралося в цій страшній дерев’яній скрині, яку тепер збиралися опустити в землю.
Їй навіть не дозволили попрощатися з ним по-справжньому.
Не дали відкрити труну. Не дали побачити обличчя. Не дали торкнутися щоки, провести пальцями по волоссю, поцілувати в чоло, як вона цілувала його маленьким хлопчиком, коли він засинав після довгого дня. Їй казали, що так належить. Що інакше не можна. Що це необхідно.
Але Марина не розуміла, яке «не можна» може бути сильнішим за материнське горе.
Після смерті сина весь світ здавався їй неправильним. Безглуздим. Позбавленим повітря.
Сльози текли по її обличчю беззвучно й змішувалися з дощем. Марина вже не розрізняла, де її власні сльози, а де холодна вода з сірого неба. У пальцях вона стискала хустинку, промоклу наскрізь, але майже не підносила її до очей: навіщо, якщо за секунду обличчя знову ставало мокрим?
Неподалік від неї стояла молода жінка в чорному пальті. Вероніка, дружина Єгора, виглядала бездоганно навіть тут, серед багнюки, дощу й чужого горя. Струнка, бліда, з акуратною зачіскою, з тонкими пальцями, якими вона час від часу торкалася вій. Вона зітхала, ледь ворушила губами, ніби промовляла про себе молитву чи слова прощання, але на труну майже не дивилася. Її очі частіше ковзали кудись убік — до низьких хмар, до огорож, до людей, тільки не туди, де, як усі думали, лежав її чоловік.
У натовпі перешіптувалися…
