Я відмовилася обслуговувати сестру чоловіка і пішла без скандалу, але чоловік не очікував моєї відповіді

Лідія Степанівна впустила телефон. Її трусило. Тарас запитав: «Де оригінал договору?» Вона подивилася на таз із згаслим вогнем: «Серед паперів, які я палила». Лара одразу в рукавичках розгребла попіл. Під обгорілими краями ми знайшли куток договору з неушкодженою печаткою.

Там було зазначено, що Лідія Степанівна — нова власниця «Північної зірки». Але дата підписання була порожньою. Це означало, що туди можна вписати будь-яке число, зробивши її керівницею компанії саме в мить укладення злочинних угод.

Данило втомлено подивився на матір: «Ти збиралася йти до нього?» Вона плакала: «Якщо не піду, він звалить усе на мене».

Я сказала: «Він від самого початку збирався це зробити». Вона подивилася на мене. Уперше в її очах не було ненависті.

Був лише непідробний страх людини, яка усвідомила, що той, кому вона вірила, зробив із неї мішень. Тарас передав матеріали поліції, і працівники швидко організували операцію: ніхто не мав діяти самовільно.

Зустріч на причалі мала виманити Геннадія й підтвердити його роль. Перед виходом Лідія Степанівна раптом схопила мене за руку: «Наталю…» Я зупинилася. Вона подивилася на шрам від опіку на моєму зап’ясті, її губи затремтіли: «Пробач мені». Я не висмикнула руку, але й не стиснула її: «Після сьогоднішнього скажіть це всім, чиє майно ви вкрали, чиї підписи підробили, кому завдали болю. А мені ваші вибачення не потрібні, щоб іти далі».

Надворі вже зовсім розвиднілося. Бліде світло надавало старій дачі занедбаного вигляду. Здалеку долинув протяжний гудок корабля.

Було близько 5:40. Ми прибули до району морського порту.

Лідія Степанівна сиділа в машині з підготовленою текою документів. Я, Данило, Марина, Тарас і поліцейські ховалися за холодильними складами. Рівно о 6:00 біля пірса зупинилася срібляста машина, з неї вийшов чоловік за шістдесят із сивиною на скронях. У його ході та рисах обличчя було щось невловимо схоже на Марину. Він подивився на Лідію Степанівну й усміхнувся.

«Ти все-таки прийшла?» Вона притиснула теку до себе. «Ти збираєшся мене врятувати?» Геннадій підійшов ближче. «Спочатку віддай папери».

Вона відступила на крок. «А як же Марина?» Він холодно відповів: «Їй за тридцять — сама про себе подбає».

Зі своєї схованки я побачила, як свекрушине обличчя спотворилося від болю. Стільки років вона відбирала все в інших, щоб захистити дочку. А людина, яку вона вважала рідним батьком Марини, ніколи не вважала її своєю дитиною.

Вона запитала: «Ти ж обіцяв залишити їй майно?» Геннадій усміхнувся: «Я обіцяв, щоб ти погодилася на мене працювати».

Щойно пролунали ці слова, Марина вийшла з-за машин, її обличчям текли сльози. «Тоді хто я?» Геннадій озирнувся, його обличчя вперше змінилося. Марина дивилася на нього.

«Я твоя дочка? Чи просто важіль для керування моєю матір’ю?» Він не відповів. Просто різко вихопив теку в Лідії Степанівни й побіг до машини. Але не встиг відчинити двері, як його скрутили.

Під час сутички його дипломат упав і розкрився. Десятки печаток, паспортів і порожніх бланків розлетілися мокрим асфальтом. Його заарештували на місці…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇