Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля

Хтось увійшов до її квартири, коли її не було. Увійшов і вийшов, залишивши послання. Щоб вона зрозуміла: вони можуть будь-якої миті. Замки їх не зупинять. Поліція не допоможе. Вона сама.

Катя сіла на підлогу в передпокої, обхопила коліна руками й заплакала. Вона плакала довго, навзрид, так, як не плакала навіть на похороні батька. Бо на похороні поруч були люди. Були вінки, були слова, була хоч якась видимість підтримки. А зараз — голі стіни й записка на столі.

Саме в цю мить вона згадала. «Якщо буде зовсім зле, — казав батько за тиждень до смерті, коли ще міг говорити, — дзвони дядькові Вані. Іван Кузьмич Громов, запам’ятай. Він — єдина людина на Землі, якій я вірю як собі. Ні, більше, ніж собі. Він пообіцяв, а його слово…»

Батько тоді не договорив, його скрутив напад. Але номер Катя записала. Вона дістала телефон, знайшла контакт дядька Вані від тата й натисла «виклик».

Іван Кузьмич зняв слухавку на другий гудок. Слухав мовчки, тільки дихання в трубці, рівне, важке. Коли Катя закінчила збивчиву крізь сльози розповідь, він поставив три запитання: «Адреса, який поверх? Замок ще робочий?»

«Завтра вранці в тебе буде новий замок», — сказав він. «А за тиждень — усе інше. Нікуди не виходь до мого приїзду. Є їжа?»

«Є трохи».

«Вистачить на два дні?»

«Так».

«Тоді сиди, дверей нікому не відчиняй. Нікому, чуєш? Я їду». Він поклав слухавку й поїхав.

Іван Кузьмич приїхав наступного дня о восьмій ранку. Подзвонив у двері тричі: два короткі, один довгий. Як домовилися телефоном.

Катя відчинила. Вона стояла в коридорі, маленька, змарніла, у розтягнутій кофті й старих джинсах. Під очима тіні, від яких обличчя здавалося ще тоншим. Іван Кузьмич подивився на неї, і всередині в нього щось хитнулося. Вона була схожа на Льошку.

Ті самі очі, світлі, сіро-блакитні, широко поставлені. Те саме чоло і той самий погляд: довірливий, переляканий, такий, що шукає захисту.

«Дядю Ваню?»