Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

Оксана встигла прибрати руку з телефоном за спину.

— Це вирвано з великої розмови, — заявила Людмила.

Марина Коваль повернулася до Павла:

— Запис передає правду?

Він опустився на стілець біля каси й повільно провів долонею по коліну.

— Так. Я сам попросив Андрія. Ми з Людмилою погодилися разом.

— Павле, навіщо ти це підтверджуєш? — обурилася дружина.

— А що тепер заперечувати? Вона все одно дала послухати.

— Про це можна було раніше сказати власній доньці, — неголосно зауважила Марина.

Людмила різко розвернулася до неї.

— Ви не знаєте, як ми жили. Ми її ростили, не спали ночами, дали все можливе. А вона винесла сімейну таємницю до святкового столу.

— І після цього ви замкнули її швейну машину?

— Не її машину, а майно салону.

Оксана поклала перед батьками копії чеків.

— Машину й перелічені інструменти купувала я. Ось дати й прізвище. Приміщення орендує мама, договори оформлялися на салон — їх я не забираю. Клієнтів із чинними замовленнями теж не переводжу.

Павло взяв верхній чек.

— Не чіпай, — зупинила його Людмила. — Вона могла покласти сюди будь-який папірець.

— Чек справжній. Я їздив із нею купувати машину.

— І що це змінює? Вона заплатила грошима, які отримала від нас.

— Це була зарплата, — сказала Оксана. — Навіть якщо ти воліла називати її сімейною допомогою.

Мати взялася гортати розрахунок і зупинилася на шкільних костюмах.

— Чому один комплект так і не закінчений?

— Бо вранці в понеділок мій ключ уже не підійшов.

— Могла вибачитися й спокійно зайти.

— Виконання робочого договору не повинно залежати від сімейних вибачень.

Марина Коваль запитала, коли призначена повторна примірка високого хлопчика. Людмила перегорнула журнал і назвала п’ятницю.

— Тут записана субота, — поправила замовниця. — А сірі штани хто перевіряв?

— Помічниця.

— Вона сказала, що не знає, який припуск залишити.

Людмила подивилася на доньку.

— То поясни. Тобі важко сказати кілька слів?

— Усе є в таблиці. Якщо помічниця зателефонує, я ще раз розповім саме по цих договорах. Але постійно працювати без оплати більше не стану.

— Чули? — мати повернулася до Марини. — За одне слово рідній матері вже виставляє рахунок.

— Мені потрібно отримати готові костюми, — відповіла та. — У договорі не зазначено, хто кому доводиться родичем.

Після цього перейшли до майна. Павло відчинив підсобку своїм ключем. Машина стояла там само, накрита сірим полотном; поруч були коробка з лапками, праска й ножиці. Оксана звірила серійні дані з чеками, увімкнула обладнання й прошила пробний клаптик. Двигун працював рівно.

У шухляді виявилися домашні лекала. Оксана відокремила їх від викрійок за незавершеними замовленнями. Людмила стежила за кожним рухом.

— Ці аркуші теж салонні, — сказала вона, коли донька взяла теку з фасонами суконь.

— Їх я креслила вдома. На кожному стоїть дата, а замовниці зверталися до мене напряму.

— Папір куплений салоном.

— Ні. Але якщо якісь аркуші викликають сумнів, залишу їх тут до окремого розгляду.

Мати явно не чекала такої відповіді. Вона вихопила теку, перевірила підписи й дати, а тоді кинула її назад у коробку.

— Забирай. Усе одно нічого цінного.

У кишені старого фартуха знайшлася м’яка сантиметрова стрічка. Оксана згорнула її й поклала поруч із ножицями. Решту дрібниць перевірили за списком. Вона не торкнулася рулонів тканини, вішалок і готових виробів, хоч чимало речей розкроювала сама.

Марина Коваль дочитала таблицю.

— За попередньою групою все зрозуміло. Наступне замовлення, яке я скасувала, вже віддане іншому ательє. Але навесні очікується ще одна партія. Якщо твоя майстерня на той час запрацює, укладемо окремий договір.

Людмила різко підвела голову.

— Як це — окремий? Марино, ви стали нашою клієнткою.

— Я сама прийшла сюди кілька років тому. Ви мене ніде не знаходили. Сьогодні я присутня лише заради чинних зобов’язань, а майбутнє замовлення до них стосунку не має.

Мати грюкнула текою.

— Нехай працює. Але половину майбутнього виторгу має віддавати нам.

— На якій підставі? — запитала Оксана.

— Ми тебе виростили, вчили, годували, дали місце. Без нас ти б і голку тримати не навчилася.

— Шити мене вчила Світлана.

— А хто тебе до неї влаштував?

— Я прийшла до неї сама.

— Усе отримала завдяки нам, а тепер ідеш із нашими замовниками й ще рахуєш гроші.

— Старі договори я залишаю вам. Майбутню роботу Марина запропонувала сама.

— Половина належить нам. За те, що ми тебе виховали.

Оксана закрила коробку з інструментами.

— Ви ростили дитину. Тому я ваша донька, а не довічний боржник.

Людмила відкрила рота, але, зустрівшись із поглядом Марини, змовкла. Павло зняв зі зв’язки ключ і поклав перед Оксаною.

— Це від підсобки. Викликай машину й забирай обладнання.

— Я не дозволяла, — сказала дружина.

— У чеках її прізвище. Досить.

Він відійшов до вікна, так і не подивившись на доньку. Оксана набрала водія. За десять хвилин фургон під’їхав до службового входу, і водій привіз візок. Павло допоміг зняти важку машину зі столу; удвох вони ледве встановили її на платформу.

Людмила стояла біля дверей і перераховувала коробки.

— Їх три. У списку було дві.

— У третій лежать лекала, які ми щойно перевірили.

— Відкрий ще раз.

Оксана підняла кришку. Марина Коваль подивилася верхні аркуші, мати помацала теку з чеками й відступила. Журнал мірок лежав на великому столі.

Перед відходом Оксана передала помічниці таблицю, показала запис про припуск і пояснила спірні місця. Дівчина запитала, чи можна зателефонувати ввечері.

— По цих старих замовленнях телефонуй. Нові питання вирішуй уже з Людмилою.

Коли фургон виїхав із двору, Оксана повернула батькові ключ. Усередині залишилися прокатні речі, тканини, договори й журнал. Усе, що салон прийматиме далі, батьки мали рахувати вже без неї. Останній погляд Оксани затримався на порожньому місці біля стіни, де чотири роки стояла її машина…