Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

До четверга лишалося кілька днів. Оксана знову обдзвонила власників приміщень, які придивлялася раніше. Майже всюди вимагали внести плату відразу за два місяці, і її заощаджень не вистачало. Підхожа кімната знайшлася в тій самій старій будівлі, де працювала Світлана.

Приміщення було тісне: потертий лінолеум, єдина розетка біля дверей, стара шафа й постійний скрегіт із майстерні за стіною, де ремонтували сумки.

— Плата вноситься на початку місяця, — пояснив господар. — Зараз кімната все одно порожня. Якщо самі вимиєте підлогу й винесете шафу, можете заїжджати. Перший платіж зробите після відкриття.

— Цю умову треба записати в договорі.

— Запишемо. Мені порожнє приміщення теж доходу не приносить.

Вони внесли строк першого платежу й підписали папери. Машини в Оксани, як і раніше, не було, зате з’явилася адреса, куди її можна перевезти.

Дві клієнтки погодилися прийти до неї, коли завершаться їхні чинні стосунки з материнським салоном. Кожній Оксана окремо пояснила, що старі замовлення переносити не буде. Одна жінка принесла пальто лише на огляд, інша домовилася після свят віддати сукню на переробку.

У середу Оксана зі Світланою вимили підлогу й виставили важку шафу в коридор. Біля вікна з’явився складаний стіл, привезений із квартири. На ньому лежали тека з розрахунками й єдиний ключ від поки що порожньої майстерні.

Уранці двадцять четвертого вересня Оксана підійшла до салону з двома коробками. Для перевезення машини вона заздалегідь найняла невеликий фургон; водій чекав дзвінка у дворі. Біля дверей уже стояла Марина Коваль.

— Одразу попереджаю: я тут тільки заради шкільної партії, — сказала вона.

— Нічого іншого від вас і не потрібно.

Людмила відчинила двері й насамперед подивилася на порожні коробки.

— Уже все поділила?

— Я принесла список.

— Заходьте, раз уже без перевірки тепер ніяк.

Павло був у приймальній залі й без жодної потреби переносив із місця на місце чохли з костюмами. Від дня ювілею вони з донькою не розмовляли. На її вітання він відгукнувся одним словом, після чого демонстративно зайняв руки черговою вішалкою.

На великому столі Людмила розклала договори. Поруч лежав журнал мірок. Оксана посунула його до Марини Коваль.

— Тут записи по всіх попередніх замовленнях. Журнал залишається в салоні. Я підготувала окрему таблицю: де виріб закінчений, де потрібна примірка, де виконано лише розкрій.

Марина відкрила першу сторінку.

— Що лишилося по групі з навчального закладу?

— У двох хлопчиків не оброблені рукави. Ще один комплект чекає повторної примірки: замовниця просила залишити запас по довжині.

— Йдеться про високого хлопчика?

— Так. Позначка є в журналі.

Людмила перебила доньку:

— Ми й без неї розберемося. Оксана кинула роботу, а тепер удає рятівницю.

— Я прийшла передати точні відомості й забрати майно.

— Майно, — повторила мати. — Марино, тільки послухайте. Донька осоромила батька через чужий аналіз, зруйнувала роковини, а тепер виносить із сімейної справи обладнання.

— Я не хочу обговорювати ваше свято, — рівно відповіла Марина Коваль.

— Але ви там були. Ви чули, що вона влаштувала.

Оксана дістала телефон.

— Раз ти сама повернулася до цієї теми, я ввімкну один короткий фрагмент.

Батько перестав перебирати чохли.

— Оксано, не треба, — тихо сказав він.

— Тоді відповідай без запису. Ти сам попросив Андрія стати донором через клініку?

Людмила вдарила долонею по столу.

— Ми зібралися не заради цього!

— Ти заговорила про аналіз при сторонній людині.

Оксана ввімкнула лише потрібний уривок. На записі Андрій запитував, хто звернувся до нього після лікування. Павло відповідав: «Я». Далі він підтверджував, що Людмила знала і рішення вони ухвалили вдвох. Оксана зупинила відтворення. У тиші, що настала, особливо голосно загудів старий кулер. Марина Коваль закрила журнал, а мати потягнулася до телефона доньки…