У нотаріуса чоловік із коханкою сміялися з конверта, аж поки дружина не почала читати його вголос

Лариса Семенівна сиділа у вузькій приймальні нотаріальної контори й так міцно тримала сумку, ніби той ремінець був останньою мотузкою над прірвою. Їй здавалося: варто їй зараз відпустити цю річ — і разом із нею розсиплеться весь той крихкий спокій, який вона збирала по крихті перед цією зустріччю.

Пальці нили, побілілі кісточки проступили під тонкою шкірою. Двадцять три роки шлюбу, дві страшні втрати вагітності, незліченні ночі біля ліжка свекрухи після інсульту — три роки чужого болю, ліків і безсонних розмов. І все це тепер стискалося в один холодний клубок під серцем.

Вона вже майже не пам’ятала себе колишню. Колись Лариса легко сміялася, мріяла вчити дітей літератури й вірила, що любов робить людей чеснішими. Потім вона непомітно зникла за чужими звичками, чужими очікуваннями, за вічною спробою сподобатися родині Романа. Його рідня дивилася на неї так, ніби вона зайшла не в ті двері й ніяк не могла зрозуміти натяку. Проста дівчина, без блиску й зв’язків, хіба могла бути гідною їхнього Ромочки, освіченого, перспективного, такого багатообіцяльного?

Двері різко розчахнулися, і до приймальні увійшов Роман. Чоловік. Уже колишній, хоча це слово й досі різало Ларисі слух, мов незвичний гострий край. Поруч із ним, майже повиснувши на його руці, йшла Марта — молода, яскрава, самовпевнена, у короткій спідниці й з макіяжем, який навмисне впадав у вічі. Вона рухалася так, ніби це місце належало їй, ніби всі довкола мали помітити її перемогу. Марта щось прошепотіла Романові, штовхнула його плечем, і він розсміявся — голосно, вільно, ніби прийшов не на оголошення заповіту матері, а на свято, де наперед знав, що отримає головний приз.

— Ларко, і ти тут? — протягнув він із лінивою насмішкою, навіть не намагаючись стишити голос. — Вирішила подивитися, що тобі перепаде? Правильно, треба ж отримати винагороду за роки терпіння.

Лариса не відповіла. Усередині в неї все натяглося до болю, але сльози вона стримала. Не тут. Не перед Романом. І вже точно не перед цією дівчинкою, яка розглядала її з поблажливою зверхністю, затримуючи погляд на стоптаних туфлях, вицвілому пальті, сивих нитках у волоссі. У цьому погляді було все, до чого Лариса звикала роками: насмішка, оцінювання, упевненість, що чужу втому можна сприйняти за поразку. Лариса добре знала цей погляд…